***

Ну а зараз до мене в Котловину стукає якийсь бузько, доведеться припинити розповідь до кращих часів. Від себе лише додам, що в той момент я зрозумів – Діана і є наша ниточка. Наша ланка для створення «мутагену в пробірці». Так що думка про нову знайому не давала спокою нам обом: Лев не міг проґавити таку дівчину, а я – таку цінну складову нашого експерименту (хоча я не міг не помітити, наскільки милою вона була). Добренько запам’ятайте Діану Ворон, у неї дуже важлива роль у цій колотнечі.

А тепер я познайомлю вас з Коперфільдом. Адже це саме його поява так безцеремонно припинила мою роботу.

Я відчиняю двері. На порозі стоїть чоловік середнього росту, з темним від праці в шахтах, кутастим обличчям, коротким хвилястим вугільним волоссям, його карі, глибоко посаджені очі дивляться з-під насуплених брів з моторошною рішучістю. Він має широкий, прямий ніс, міцну щелепу, в обрамленні чорної з сивиною короткої кучерявої борідки, і також сильну фігуру. Років Коперфільду, або, по-іншому сказати, Олександру Лотцу, не менше сорока, що відобразилося на його обличчі печаткою глибоких зморшок і шрамами від старих опіків на худих щоках. Одна рука Коперфільда повністю забита татуюванням різноманітної символіки, а збоку на шиї зображені сім хрестів, що означають сім його втеч із в’язниць, за які, власне, він і отримав своє прізвисько.

Лотц не чекаючи запрошення проходить повз мене та прямує вглиб лабораторії. І я знаю, чому він прийшов.

При нашій минулій зустрічі, Коперфільд обмовився, що йому потрібен хімік, тож я, звичайно, запропонував свої послуги, але навіть не здогадувався, про що саме піде мова. Я звик виконувати замовлення на алкоголь, порошок, навіть, одного разу, спеції, але точно не на втечу. Лотц збирався тікати з острову і звернувся до мене.

- Почувайся як вдома, - гмикаю я на його дії та зачиняю на засув дерев’яні двері. Схрестивши руки на грудях, я терпляче спостерігаю за відвідувачем. Після його пропозиції я був настільки приголомшений, що не спав майже всю ніч, і мене відвідувало дуже багато думок, серед яких вертілися й припущення про підставу, надія на порятунок, страх… Ось що б ви думали на моєму місці? За місяці мого перебування на острові я неодноразово обмірковував своє положення. Треба сказати, довгий час я не міг повірити в те, що все відбувається насправді, та й хто б повірив? Це було більше схоже на сумбур, якийсь жахливий сон. Все гадав, що я прокинуся вільною людиною, вдома або в гуртожитку. Але день минав за днем і я не прокидався. Та не мав навіть надії звільнитися від цього кошмару. Однак з часом я змирився за своїм новим життям, настільки, що зараз тінь сподівання, можливо марного за своєю суттю, викликала у мене тривогу і гірку приречену посмішку на обличчі. Я не був упевнений ні першого дня мого перебування на острові, ні вчора, ні сьогодні.

- Ти обдумав мою пропозицію? – нарешті важким баритоном промовляє Коперфільд і невимушено розташовується на найближчому стільці, пощипуючи бороду.

- Звичайно, - незворушно, не видаючи свої емоцій, подібно гравцю в покер, відповідаю я, - але… мені потрібні гарантії.

- Що? – з горлянки чоловіка зривається короткий смішок, - тобі розписку написати? Я пропоную тобі реальний шанс вибратися з цієї вигрібної ями і все, що від тебе потрібно – це лише трохи допомоги. Тільки уяви – пара тижнів, і ти вже будеш сидіти за столиком на терасі, вдихати солодкий аромат квітів, волі і багатства, жувати устриці, запиваючи їх вином столітньої витримки. Вродливі жінки в непристойно коротких, блискучих на сонці, сукнях, з розкішними, м’якими кучерями, піднесуть до твого столику відерце з льодом, а ти нарешті зміниш цю огидну уніформу на брендовий костюм. Не минає і дня протягом шести років, щоб я не думав про варіанти втечі з Дарасбору, про життя за межами цієї планети, про можливості, що тільки й чекають… а ти? Тобі все ще потрібні гарантії?

Я переминаюся з ноги на ногу. Коперфільд говорить красномовно, натхненно. Так що навіть власні вчорашні підозри на його рахунок здаються дурними та безпідставними. Але я вагаюся, думаю про недовіру, про те, що людина переді мною не має ніяких принципів та честі, як-то кажуть, про ризик опинитися вбитим, після того, як мої таланти більше не знадобляться Лотцу. Я не довіряю йому, як і будь-якому в’язню; вони – народ непередбачуваний, а Коперфільд – найбільший тому доказ. Він справляє на мене враження навислої погрози, ніби людське втілення останніх секунд перед ось-ось розпочатою громовицею.

Але думка про втечу була сильнішою всіх гарантій. Я не вірив в неї і сподівався водночас, сліпо сподівався, бо іншого шансу в мене вже може не з'явитися. Більшість на острові віддали б все за один лише натяк на свободу, а мені пощастило бути корисним в цій справі. Я потрібен Лотцу. І це є найголовнішою порукою.

- Я хочу звалити звідси не менше за тебе, - відповідаю я, киваючи чоловікові. Можливість утечі здається мені туманною і я не маю уявлення, що поки з цим робити, але я розумію, що відмова – жахлива помилка.

Я не маю стільки грошей, щоб реалізувати все, описане Коперфільдом, включаючи терасу та брендовий костюм, дідько, мені навіть не вистачить на нові документи! Я загубив усе, коли тільки потрапив сюди чотири місяці тому, все моє життя, отримавши натомість фургон на березі океану, в’язня в приятелі і сумнівне задоволення цілими днями просиджувати в лабораторії за створенням наркоти чи випивки. Але навіть це здається мені більшим ніж те, що чекає мене на волі, враховуючи міжгалактичний розшук до кінця життя. Я зовсім не знаю, як мені вчинити і тому погоджуюся.

- Так чого ми чекаємо? – Коперфільд схрещує руки на грудях.