***

А зараз повернемось у реальність, де на мені довбана тюремна роба, а в спину тільки що ткнув лапою Шаблезубий, щоб я швидше ворушився. Наче нам є куди поспішати!

 Я стою в довгій черзі з тацею, на якій залізна ложка, чашка та пуста тарілка; ось той кухар на роздачі повинен залити в тару ополоник мерзотної, в’язкої вівсяної каші з бобами. А чай. Хіба це чай? Виглядає, як сеча, тхне як сеча, а на смак нагадує мильну воду. Добре хоч, не сечу. Хто б міг подумати, але після таких трапез я сумую навіть за ріденьким супчиком зі студентської їдальні – в ньому хоч було достатньо м'яса.

Отримавши свою порцію, я сідаю за найближчий стіл і опиняюся поруч з Титаном: такий синьошкірий душка під три метри ростом, засуджений за масове вбивство. По іншу сторону від мене на лавку важко опускається Шаблезубий. Тьху ти! Знову його хутро буде в моїй каші!

- Гей, Ашдвао, - хрипко відзивається Титан звідкілясь зверху, - на тобі борг, пам’ятаєш?

- Звичайно, здоровяк, - я морщуся й відсуваю тарілку подалі від Шаблезубого. Щоб його гепнуло, краще б вже я сів до бабці Кенді та потерпів весь сніданок її нудні балачки та нарочиту галантність (бабуся несповна розуму, завжди носить з собою носову хусточку та уявляє себе особою королівської крові. А ще вона вважає, що зараз 18 століття і кожна її трапеза перетворюється на світський прийом. Кажуть, її посадили за те що вона забалакала людину до смерті. Хтозна, може це й не плітки).

- Приходь після обіду в Котловину – отримаєш три пляшки, - додаю я здоровилі.

- Ми домовлялися на п’ять! – на щастя, обурений рев Титана тоне у загальному галасі їдальні, лише в’язні за сусідніми столиками косо поглядають у наш бік.

- Ми домовлялися з умовою, що ти дістанеш траву та музичну пластинку. Де вона?

- Та на якого дідька вона тобі здалася?! – гримає Титан. Так і кортіло назвати його Тираном, це прізвисько йому більше підходить. Але скажи я це вголос, боюся, він образиться. А мати справу з трьох метровою горою м’язів я зовсім не хочу.

- Не твоя справа, Атлант, - хмикаю я і тут же жалкую про свої слова. Він повертається до мене, свердлячи таким поглядом, якому позаздрила б і медуза Горгона.

- Ти назвав мене “педантом”? – погрозливо запитує Титан.

- Що? Ні, я сказав не це, бовдуре!

Громило різко хапає мене за комір футболки і я вже примружую одне око, поглядаючи на загрозливий кулак, що нависає перед моїм обличчям, але… Здійснити білування однієї безневинної людинки йому не дав Білл Броуді, котрий опускається на лавку напроти мене.

- Що у нас сьогодні в меню? – потирає новий сусід долоні, - кінський сніданок та чарівні боби?

- Їхні чари тільки в їх блювотному смаку, - пирхаю я і з гуркотом гепаюся назад на своє місце, - привіт, Білл.

- Франк, ще живий?

- Аякже, - киваю я, скоса зиркаючи то на нього, то на Титана зі зловтішною посмішкою.

Щоб ви розуміли, Броуді – мабуть єдина адекватна людина в цій пекельній клітці, до того ж, він не боїться нічого, в тому числі й мати справу з такими як Титан, та нітрохи йому не поступається. До речі, Білл єдиний, хто називає мене на ім’я, а не цим дурним прізвиськом.

Отож коли мої мимовільні сусіди по в’язниці дізналися, що я займаюся хімією, з усіх боків нахлинули пропозиції: попит був на алкоголь та наркотики.  Втім, тут нема чого дивуватися – це планета-тюрма і контингент тут відповідний. Можна подумати, куди тільки наглядачі дивляться, якщо з медичного спирту чи забродившого місива з бананів робиться самогон, морфій вживається та виготовляється зовсім не в лікувальних цілях, а з різної трави роблять щось на кшталт екстазі. Тільки їм на це плювати. Людське звалище та страусина політика – ось що чекає вас на Дарасборі.

Як би там не було, коли я потрапив сюди, то мав перевагу. В цій боротьбі за виживання перемога дістається силою і хитрощами, або заступництвом чи вмінням приносити користь. Ось якраз я - із останніх.

Мені навіть надали в розпорядження місцеву підпільну лабораторію – обдертий, брудний підвал, де є стіл, пробірки, і обладнання за три чисниці до смерті. Цей підвал називають Котловиною, він користується великою популярністю – ні дня без відвідувачів. А мене за таланти прозвали Етанолом, як спирт. А коли я пожартував на тему його хімічної формули, ну, знаєте, науковий гумор, на мене витріщилися, як на ідіота, і відтоді кличуть  Ашдвао. І хто ще ідіот? Як мене тільки не називали, і Рудим, і Рудою вороною (за влучне поєднання мого прізвища та кольору волосся), і Абрикосом, але формулою води – ще ніколи.

- Знову Титан збирався використати тебе замість боксерської груші? – питання Білла виводить мене з роздумів. Я кисло всміхаюся собі в чашку, спідлоба поглядаю на незадоволено пирхаючого здоровила та сьорбаю мильну прогірклу воду з запахом м’яти. Від неприємного смаку я морщюся та запитально дивлюся на Броуді.

- Зараз все буде, - підморгує він, бере наші чашки, без церемоній виплескує чай на підлогу і ставить посуд назад на стіл. З виглядом змовника, чолов'яга витягає з кишені металеву флягу та розливає її вміст по чашкам.

- Хочеш? Там ще лишилося, - Білл бовтає флягою, дивлячись на Шаблезубого. Той відповідає лише сердитим поглядом - кретрианець зовсім німий, - ось як скажеш хоч словечко – отримаєш.