Пам'ятаєте, я хотів жити біля океану? У невеликому фургончику на колесах, щоб прокинувшись уранці та вийшовши з дому, відчувати під босими ногами теплий пісок, вгрузнути в ньому по кісточки, перебираючи піщинки між пальців, а в повітрі щоб стояв вологий запах солі та океанського бризу. Щоб зустрічати світанок, стоячи по коліна у воді, щоб хвилям, розбиваючись об тіло і піднімаючись все вище, вдалося намочити підкочені джинси. Щоб свіжий, прохолодний вітер обвіював лице, приносячи з собою відчуття абсолютної свободи, і пісок, крупинки якого застрягали в волоссі. Але я б їх не струшував. Так от мрії збуваються, але іноді зовсім не так, як ми це уявляли.
Я навіть не поворухнувся, спостерігаючи, як сонце, скупане та яскраве, випірнуло з-за горизонту, забарвлюючи небо та водяну гладь в багряні, рожеві та жовті відтінки. Ніби хтось розлив фарби, а потім намагався стерти їх ватними хмарами.
На жаль це триває недовго.
Зі сторони міста лунають звичні вже, занадто голосні удари в дзвін, що оголошують початок нового дня, ну і також те, що якщо я не покваплюся, то залишуся без сніданку.
Зітхнувши, я виходжу на берег, натягаю на ноги до нудоти набридші старі, дубові черевики, попередньо витрусивши з них пісок, поправляю кислотно-зелені штани уніформи і швидким кроком прямую в сторону дзвону.
Пильні брудні вулички вже заповнюються людьми (ну і не зовсім), котрі рухаються в бік масивної восьмиповерхової будівлі, що височить посеред міста. Не зважаючи на свою сучасність, відносно решти місцевих споруд, висотка здається ніби наскрізь гнилою: жахливої якості будівельні матеріали, в чорних рамах вікон – розбите скло, стіни розсипаються прямо на очах… Можливо я перебільшую і це забудування переживе ще нас всіх, але я б не ризикнув піднятися на дах навіть під страхом смерті. Повірте, сходи тут навіть гірші за стіни, а зі стелі відвалюється штукатурка.
Що ж це за місце, запитаєте ви, де всі мешканці ходять в однаковій уніформі, йдуть снідати під бій тамтама до гігантського трухлявого пенька, починають свій день зі сходом сонця… Якась секта, не інакше. Але, на жаль, ви помиляєтесь. Я – Франк Чорний, в’язень під номером 382, а це - Дарасбор, відома також як планета-тюрма.
#1824 в Фантастика
#498 в Наукова фантастика
#2512 в Молодіжна проза
невідома планета, невідомі світи й істоти, втеча та жага свободи
Відредаговано: 18.03.2021