Все почало кружляти навколо, як ніби-то ми були десь в океані, нереально це все виглядає! Може бути це сон, але, щойно, одну секунду назад, ми тільки побачили з Розою справжні чудеса, може бути, вони ще не закінчилося?! Але приблизно через хвилину, я з Розою перестала спускатися по драбині яка прямувала прямо в нескінченний тунель, ми почали летіти! Так, в прямому сенсі летіти! Майже як у Алісі країні чудес, ну ось тут, у цьому випадку, земля почала зникати, прямо у нас під ногами.
Ще трішки і ми впадемо! Один...два...три, вся підлога зникла!
Година, дві, але ми не перестаємо летіти...
– В мене вже ноги набрякли! З майже чутним голосом сказала Розі. Може бути вона й кричала, але в вухах так свистіло, мабуть і танка не почула б я.
– Роза, Роза! Он, я бачу щось під нашими ногами! Роза повернулася на мене, наші погляди знову зустрілися, а потім Роза сказала:
– А у тебе немає такої думки, що ми зараз впадемо на щось під нашими ногами та можемо загинути?! Ти ж чуєш з якою швидкість ми летимо! Роза так гучно це промовила, що я почула, та як почала верещати!
– Іванка! Ти зовсім здуріла? Я зараз оглухну від цього шуму в вухах, так тут ще й ти почала верещати як скажена якась! Он бачиш? Там корова якась летить! Підлити до неї, залізь потім, може посадка буде м’якша! А я попливу у повітрі до того озера! Там риба є, ось на її й сяду.
Один, два, три! Бум, бам, тарабам почулося по всьому залі. Так, то був зал! Ми прилетіли як принцеси кульбаби, одна на корові, а друга принцеса на рибі.
– О, ось земля! Почекай Іванка, бо мене зараз знудить. Годину летіти, та без крісла як у літаку.
– Добре, а я зараз подзвоню мамі твоїй, щоб вона не хвилювалась. А ось тут така новина так новина! Телефон не працює!
– ЩО?! Як це так?! Я без телефона не можу прожити, а тут таке! Як запанікує Роза.
– Ну а що з цим поробити? Нічого! Може все таки я спробую щось зробити з тою пляшечкою з лаком «тривалі волосся»?
– Господи мій. Зітхнула Роза –Що ж це за диво?!
Я почала думати, але нічого до голови так й не дійшло. Ось про їжу думати то зразу, а коли тут таке діло... Через хвилину, може дві, мене Роза покликала. Каже що там стіл з смачною їжою з‘явився. Не може буди таке, як тільки що про це подумала. Та як, Роза мені не набрихала. Я підійшла з Розою до метрового стола, та почала обнюхувати кожну страву яка стояла на тому столі. Порахувала приблизно страв дев'ятнадцять. Ну ми як почнемо пожирати все що там було, аж мордяка уся в підливі, так, тому що там була картопля з м'ясом, м'ясо таке смачне, м'яке, не передати почуття. Роза виглядала як якийсь вимазаний кошеня в своєму мокрому кормі, а я поблизу знайшла серветки, дуже добре витиралася, адже знала, що я вся в підливі.
Коли ми з Розою переспробували майже весь метровий стіл, відразу спало на думку про те, що я хочу звідси швидше вийти. Оп, і тут, ми перейшли в якусь кімнату, ну як сказати кімнату, все-таки печеру. Зі земляної стелі звисало коріння якихось рослин, а ще стирчали нібито чиї то кістки.
– Ну й моторошно. Тільки не бракувало нам тут якихсь скелетів, ну тоді й справжній фільм хорорр якийсь був би. Чомусь саме це припало на думку Роззі.
Поки Роза шукала вихід з тої кімнати, я знайшла якийсь важіль.
– Ну! Думаю – Треба потягнути за нього, усе одно тут більш нічого немає.
Починаю тягнути, і все як починає трястися! Начебто просто потягнула.