“Ми вже близько”

Коли я летіла в літаку, я спостерігала за Розою.  Вона дивилася у вікно, милувалася пейзажнм.  Напевно думала про свій рідний будинок.
Анастасія і Віталик сіли на четверне місце, поряд з ними сиділи якісь люди та розмовляли з Настею и Віталиком.
– Напевно подружились тольки що.
– Ти мені щось казала? Запитала трішки сонна Роззі 
– Ні, буває таке що я розмовляю сама з собою. Пробач що розбудила тебе. Відповіла спокійним голосом я. 
     Коли я дивилася у вікно разом з Розою, я випадково підслухала розмову Анастасії і Віталіка.  Здається вони говорили про дитину.  Я прислухалась, і почула... вони говорили про інститут, і тут у мене полізли дивні думки. Але навіщо? Хіба Роза в п'ятнадцять років може йти туди?  Або Анастасія і Віталік приховують від своєї доньки ще одну дитину, ні, ні, ні і ні, ніколи. Вони розумні батьки.
– Не вірю у свої думки. Сказала знову я тільки дуже-дуже тихо, щоб не розбудити Роззі яка дрімала, сперлася на моє плече.
Літак полинув в туман, та на небосхилі розплискались червоно-багряні промені сонці.
      Літак був з пересадками, коли він сідав на землю це було і страшно і круто. Страшно що зараз він може зариє носом літака у землю, а круто що він тресёться під час посадки. Тим часом я з Розою починаємо видавати ось такі звуки: е-е-е-е-е, так як літак трясеться цей звук переходить в вібрацію. Я з Розою називаю це: масаж для горла. Так круто, смієшся і видаеш  смішні звуки.  Ми так робили хвилин три-чотири, а перестали тому-що до нас підійшла стюардеса.
– Ой 
– Ось ми і попались. Схопилась Роззі
– Хм. Сказала стюардеса 
Блакитноока блондинка. Вона стояла перед нами у синьому костюмі, з шапкою. 
Вона подивилась на нас ще серйознишім поглядом. Потім мене осяяло і я тривожним голосом відповіла на її хмикання. 
– про-пробачте будь ласка. 
– Ви тут переддімной пробачення не просіть, подивитесь на пасажирів літака. Сказала мені жінка.
Я з Розою подивились навкруги. На нас дивились майже всі люди які сиділи у літаку. Крім тих які були в навушниках і слухали аудіокнигу чи музику. Коли від нас відійшла бортпровідниця до нас як найшвидше підсіла Анастасія.
– Ви чого? Зовсім з дубу впали?! Ми сидимо у місці де багато людей. Як можно тут таке витворяти? 
– Про... Я не встигла сказати слово, як вона знову почала розмовляти. Та й ще і перебила!
–Вас що, у школі ввічливості не вчили? 
Після цього Роззі сиділа тихо, і тільки пів оком дивилася на мене. 
– Що? Запитала я, і у відповідь почула:
– Да ні, нічого. Просто я повинна була теж війти у розмову, а в підсумку я сиділа, і з здивуванням дивилася на це все. Пробач, я винна. 
– Ні ні ні, чого це ти? Я навіть слово не встигла сказати. Не бери не себе провину! Роззі подивилася на мене, і посміхнулася. Я їй у відповідь теж. 
         Через  годину зайшла знову  красива бортпровідниця яка обслуговує пасажирів літака, але зараз прийшла вже інша, а та мабуть пішла у другу частину пристрія з крилами. Вона підійшла спочатку до туристів. Туристична компанія була у блакитній формі, на кофтах було написано англійською мовою слово “ happy” що українською  вимовляється як “веселий” 
– Дивись. Шепотом сказала я Роззі 
– Що? Куди? І чого ти розмовляють шепотом? Запитала вона 
– Кажу я так, щоб до нас знову не підійшли, а ти все кричиш і кричиш. 
– Он, подивись ось туди. Сказала я і показала пальцем на туристів.
– Ага, бачу. Будь-ласка, не показую пальцем на людей і всіх інших істот, це не ввічливо. 
– Добре, добре. Так ось що, подавилась на туристів? 
– Так.
– Глянь, у них на кофтинках написано слово “happy”
– І що з тою кофтою не так?
– Все так
– В Україні є таке телебачення, воно називається так само як і слово на формі.   Там розповідається про щасливі країни, які добре живуть. 
–Як орел і решка? 
– Ну так, щось типу такого. Сказала я 
–Так і що з того? 
Може це вони? Дуже схожі, та й форма така ж. Пішли по питаємо.
– Ні! 
– Ти чого так кричиш?! На нас насваритися можуть! 
– Хочу попередить тебе що коли літак летить, не можна не у якому випадку, вставати з крісла! 
– Ой. Так? Пробач, я не знала.
– Тобі що, батьки не розповідали про правило поведінки у літаку?
– Ні, а тобі? 
– Так! Звичайно, а як і ще? Я ж до вас вже сім разів літала. 
– А потвоїй поведінці не видно, кричиш на весь літак! Та ще й придумала якусь дурну гру! Із за неї на нас майже не сварилися! 
– Діти! До нас вже підійшла не мама Роззі, а тато. 
– Ви знову оцю гучну розмову розпочали! Так? 
– Ні, пробач. Це все я. Ну, розпочала розмову, сказала дуже голосно, не втрималась. Сказала невпевнено Роззі 
Я дуже здивувалась, і сказала 
– І я теж виновата! Щоб на не сильно сварились на Розі
На цьому усе закінчилось.
      До нас підійшла стюардеса, вона запитала у нас чи не хочемо ми щось купити. Але ціни на шоколадних горішках які ми б хотіли взяти, були дуже дорогі. У мене у кишені було десять гривень, а у Роззі одне євро. А цігорішки у чорному шоколаді були дуже дорогі. У чорному— тому що, всі викупили молочний. Зате у нас не буде алергії. Стюардеса відійшла від нас підійшла до інших посажирів и... и тут! З мегафону полинув ніжний голос. Я почула слова, щось про, кінцеву зупинку. 
– Що це? Запитала я у Роззі 
– Нарешті, Іванко, ми прилетіли.
– Кінцева зупинка-кінцева зупинка! Усі п‘ять годин пролетіли успішно. Не поспішайте, до всіх зараз підійдуть помічники пілота, вони відстібнуть вам ремені! Долинулось знову з мегафону.
Двері відчелилася і до нас ввійшли спочатку помічники пілота, а потім й сам він. Я здригнулася від гучних ударів руками.  Весь літак з пасажирами нібито почав трястися від гучних звуків. Роззі теж почала хлопати руками. 
Хтось свистів, деякі тиснули пілоту руки. А хтось навидь подарив  квіти!  
– Роззі, Роза! Ти мене чуеш? 
– Ти мені щось казала?! Перепросила Роза у мене, продовжуючи плескати в долоні. 
– Та ні!  Я зрозуміла що це привітання пілота з вдалою посадкою, і теж почала свистіти.  Віталик і Анастасія були такі счасливі що гарно долетіли, що, аж заплакали. Як можно заплакати коли вони літали туди і назад в три рази більше ніж Роззі. Ну все закінчилось дуже добере і сщасливо!