Останній гарнізон

Доля часто рятує воїна, якому ще не судилося загинути, якщо не зраджує його відвага.

— «Беовульф», рядки 572–573

Рік 1415-й від Різдва Христового. Загін сера Роберта їхав додому розмоклою осінньою дорогою, навантажений здобиччю, яку їм пощастило привезти з Франції. З милості Господньої майже всі, хто вирушив із сером Робертом за море, тепер поверталися разом із ним. Під Азенкуром загинули лише троє лучників, а молодий зброєносець Томас дістав небезпечну рану в стегно, проте вже одужував і тепер безтурботно розлігся на возі серед мішків, скринь і згорнутих попон, ліниво спостерігаючи, як над голими гілками придорожніх дерев повзуть низькі сірі хмари.

Попри загиблих, загін повертався навіть численнішим, ніж вирушав у похід. Окрім самого сера Роберта, з ними їхали четверо лицарів, вісім зброєносців і десяток лучників, шестеро з яких після битви найнялися на службу до такого щасливого лицаря.

Сам командир загону розмірено погойдувався в сідлі, оглядаючи вбогий, але такий любий його серцю осінній краєвид. До того ж думки про срібло, що лежало в кованій скрині на возі, де розлігся його особистий зброєносець, зігрівали душу куди дужче, ніж могла остудити її похмура англійська погода. У бою Господь був прихильний до Роберта й щедро винагородив його за пожертви церкві та щирі молитви.

Сер Роберт крадькома глянув на отця Бартолом’ю, який, згорбившись, їхав на низькорослому коні, закутаний у темне дорожнє вбрання та вовняний плащ із глибоким каптуром. Треба віддати належне, святий отець виявився чоловіком не з лякливих і, попри свої двадцять п’ять років, допоміг їм у Франції не лише молитвами, а й знаннями лікування та трав. Саме завдяки його примочкам і відварам Томас не помер від гарячки після поранення й доволі швидко почав одужувати, хоча ходити йому поки що було важко.

Роберт притримав коня, пропускаючи загін уперед, і порівнявся з возом. Томас помітив його й одразу спробував випростатися, та гримаса болю від різкого руху спотворила його молоде, досі надто бліде обличчя. Лише очі залишалися живими й неспокійними.

— Сере Роберте?

— Як нога, Томасе? — по-батьківському й цілком щиро поцікавився лицар.

— Щодня краще, сере. Уже майже не турбує, — хлопець старанно всміхнувся, приховуючи біль.

— Тепер твоя турбота — стерегти скриню. Тож лежи й не геройствуй. Своє діло ти виконав сповна, коли затримав того багатого француза, доки я не приспів.

— Міцний був, диявол! Я вдарив його булавою просто по шолому, а він навіть не похитнувся, — із загорілими очима пригадав хлопець, одразу забувши про біль. — А як ви його обеззброїли, сере Роберте! Такий удар вартий пісні. Його меч так і вилетів із руки після вашого удару. Ніколи не бачив такої майстерності.

Роберт лише стримано всміхнувся в бороду. Хлопець мало не помер після того, як француз пробив йому стегно вістрям бойового молота, що пройшло крізь кольчугу та стьобану підкладку. Лише Провидіння врятувало Томаса: вістря пройшло осторонь стегнової кістки.

Сер Роберт поплескав юнака по плечу й ворухнув повіддям, повертаючись на чоло колони. У тому бою йому й справді пощастило. Сир Гійом де Вокур виявився людиною честі, й не минуло двох тижнів, як його люди доправили домовлений викуп сріблом. Отець Бартолом’ю встиг підлікувати бранця, як до того лікував Томаса. Гійом насилу говорив англійською, а Роберт далеко не вільно володів французькою, та це не завадило їм провести кілька бесід, гідних людей їхнього звання. Вони сперечалися про війну, про претензії короля Генріха на французьку корону й про те, на чиєму боці правда, однак кожен залишився при своїй думці. Лицарської честі було дотримано з обох боків: один дістав життя і свободу, другий — чималу суму срібла.

Сонце хилилося до заходу, й дістатися замку завидна вони вже не встигали. Дорогою їм трапилося кілька селян, які рубали дерева на узліссі, повз яке пролягав шлях. Побачивши лицарський загін, обірванці кинули недорубаний стовбур і дременули геть, сховавшись у глибині лісу.

Роберт лише провів їх поглядом. Схоже, управитель або лісничий леді Еліс за його відсутності зовсім розпустили місцевих, якщо якісь обірванці насмілювалися рубати панський ліс лише за день дороги від Бодіама. Треба буде неодмінно сказати кузині, коли вони дістануться замку.

Так вони їхали до самого заходу сонця й зупинилися на невеликій вирубці, яку зовсім недавно залишили по собі досвідчені лісоруби. Біля дальнього її краю лежало кілька очищених від гілок колод, дбайливо складених на поперечні жердини, щоб дерево не тягнуло вологу із землі.

Сер Роберт наказав розбити табір і розпалити багаття. Після довгого дня в сідлі всі добряче зголодніли.

Ліс належав леді Еліс Даллінґрідж, а сам Роберт доводився їй троюрідним братом по материнській лінії, тож вирішив, що кузина навряд чи триматиме на нього зло за одного оленя, впольованого для людей, які поверталися з королівської війни. Двоє лучників, що до служби промишляли полюванням, одразу розчинилися серед майже облетілих дерев.

З останніми відблисками заходу вони повернулися, принісши впольованого оленя. Знайти звіра так швидко було справжнім везінням, і лучники не забули кілька разів нагадати про це решті.

Сер Роберт наказав поставити вози півколом із боку дороги — радше за старою похідною звичкою, ніж через справжню потребу. У центрі вже палало велике багаття. Оленя встигли оббілувати й розібрати, а найкращі шматки м’яса нанизали на залізні рожни й влаштували над вогнем.