Частина 30

Валентайн мовчав, я теж тримав рота на замку, тільки кинджал у моїй руці вимагав крові. Ми завмерли посеред заваленого м'ясом і залитого кров'ю холу. Я обережно відвів погляд від вампірських очей, щоб вихопити важко помітну фігуру Гаррі, що зависла в потоці сирої магії. Чарівник не рухався і я не розумів, добре це чи погано.

- І не сподівайся, – сказав Ноа. – Август гарантував, це займе щонайменше пару годин.

- Фейрберн? То ви з самого початку працювали разом?

- Тягнеш час… – посміхнувся вампір. – Даремно. Вирішував би вже щось.

- Пропонуєш кинути зброю, щоб врятувати друга?

- Я б не радив. Ви обоє в будь-якому разі помрете. Так хоч ворога з собою втягнеш.

- Гей! – обурено вигукнув Саймон.

Ноа його проігнорував, вишкірився. У вухах задзвеніло, тушки химер, котрі недостатньо розрізало і розплющило, задригалися, і я зрозумів, що спостерігаю знаменитий вампірський поклик. Так само стало зрозуміло, що за основу для химер Валентайн ..., а може і Фейрберн, використовував вампірську кров. Та це виходить, що ми не всю ферму перебили? А моя єдина зброя біля горла ворога, плюс волосся, за яке я його тримав, просочилось кров'ю з пораненої руки. Якщо смикнеться – не втримаю.

- Просто пам'ятай, – сказав Валентайн, – одночасно зі смертю Саймона помре і твій дружок.

Я штовхнув Ферона в стегно, змусивши його, опуститься навколішки, і ногою підтяг до себе револьвер, що лежав недалеко. Зброя була важчою за мій ФН, а хватка слизьких пальців, хоч рани вже затяглися, була ненадійною. Якщо нові тварюки будуть такими ж швидкими, я промажу.

- Дивна марнотратність, – сказав я. – Навіщо ж було вкладати стільки сил: відкривати печаті, навчати та опікуватись?

- Непокірним він став занадто, неслухняним.

Чи так вже важко підібрати важелі впливу? Адже Саймона ще можна використовувати. Чого б вони не намагалися досягти зі смертю діда, витівка зірвалась. І смерть такого агента… Зрештою його обернути…

Я засміявся.

- А якщо так? – Запитав я, приставивши до голови Ферона ствол.

Очі Валентайна спалахнули гнівом, хоч нічим іншим він роздратування і не видав, я вгадав. В двері вдерлася пара обірванців з червоними очима і тоненькими іклами новонароджених. У вікно застрибнув охоронець, а за ним портова повія. Складські роботяги? Тупе м'ясо без жодної думки в очах і з жадобою крові на обличчі. Останньою у вікно влізла істота покрита обвугленою коростою і лімфою, що сочилась із глибоких тріщин. Замість лівої долоні її кінцівка закінчувалася уламками кісток передпліччя. Кулеметник, якого я накрив сферою?

Це все? Чи там зовні їхня ціла армія? Парочки тих, що я бачив на дорозі, точно немає.

– І що це змінює? – Усміхнувся Ноа.

Я звів курок.

- Стій! – гаркнув вампір. Його міньйони завмерли.

- Не вважай мене за ідіота, кровосос, – сказав я і спробував диктувати свої умови. – Відпусти мого друга, поки твій не втратив рештки мізків.

- І що завадить тобі вбити його, коли я здійсню твоє бажання. Тільки про честь і слово не заливай. Все одно не повірю.

- Я втрачу останній важель впливу, і ти нас вб'єш. Самі ми з тобою не впораємось.

- Справедливо, але один раз ви мене вже обдурили. Я справді повірив, що Брайс Кінкейд приперся на склад.

- Тобі вирішувати.

- Та убий ти його просто! – гаркнув Саймон. Я полоснув зухвальця кинджалом по вуху, щоб мовчав. Стримувати лють кинджала і так нелегко було. Ферріш нашіптував мені про силу і могутність, яких я міг досягти під його заступництвом. Лише треба було полоснути кинджалом по горлу, натиснути на курок ... Все що завгодно, аби Саймон здох.

Мрії були солодкими, дух навіть підняв ставки. Тепер я не тільки міг звільнитися від печатей, а ще й отримував можливість вижити, втекти від вампірів. Видіння того, як я розчиняюсь в ефірі, підношусь в небо і матеріалізуюсь у будь-якій точці міста боляче давило на скроні, принципи та совість. Десь в іншому місці, за інших умов, це було б неможливим, але тут і зараз у повітрі було розлито море ефіру, а господар місця був зайнятий боротьбою зі «смертю». Та й чи маю я вибір? Що я можу зробити проти майстра з чаклунськими трюками? Та ще й ці міньйони. При всьому безумстві в очах, навіть обгоріла тушка в атаку не рвалась.

Ферріш втратив терпець. Дух зовсім не розумів чому я зволікаю, адже жертва була в моїх руках, полювання закінчилось, настав час збирати трофеї. Його пропозиція набула чітких часових рамок. Миті, що витікали як вода крізь пальці.

Лише спустити курок… І не треба буде роками зламувати печаті. Я зможу стати чаклуном, піду дорогою батька та діда, стану корисним клану, помщуся за діда!

Лише спустити курок… І Брайян МакЛілі, який врятував мені життя кількома годинами раніше помре. А що буде з Гаррі? Нічого хорошого, якщо Валентайн у змові з Фейрберном.

Я піду – вони помруть. І що мені сказати матері Брайана? Як дивитися в очі його брату, одруженому на племінниці Саллі. Не потрібна мені сила, здобута такою ціною. Не зможу жити… Ха, розігнався! Ти мертвий, Дункан Кінкейд!

Вибач стародавній дух, ти не зрозумів мене минулого разу, навряд чи зрозумієш і зараз. При всій повазі до тієї ролі, що ти зіграв у піднесенні моєї родини та клану, люди та ефіріали мислять по-різному. Я не кину друзів. Принаймні спробую щось змінити.

Руку кольнуло жалем, злість залишила кинджал, і лезо в руці стало самим звичайним шматком металу.

- Що смішного? – поцікавився Валентайн.

Я не помітив, як почав усміхатися. Провалив останній іспит, але жалю не відчував. Дід не схвалив би такого рішення. Знаю, старий би мене лаяв, якби йому випала така можливість, але в душі, він би мною пишався. Тому що Кінкейди не шукають сили для себе!

- Наші шанси на виживання, – відповів я. – Хіба вони не смішні?

- А вони є? – Підколов Валентайн.

- Принаймні, для одного з нас. У тебе щось об'ємно-вогняне залишилось? – Запитав я Брайана і відкинув кинджал. Натомість я дістав із сумки пробірку із запалювальним маслом, витяг зубами пробку і виплюнув, а вміст вилив на голову Саймона, після чого гарненько розмазав, не забувши про обличчя.