Частина 23

Я дивився на дурну картку, прижимаючи її вістрям до капоту, і зовсім не розумів, що значить написане. Тобто зміст слів був мені зрозумілим, та не підтекст. Навіщо було залишати листа? Познущатись, розізлити, налякати? Останнє вийшло вкрай погано. Та й Саймон садист, не дурень. Навіщо? Яку ціль він переслідував?

- Цікавий лист, - сказала Кейт.

- Ти навіть не уявляєш наскільки. Відійди… За машину. Я спалю цю писульку. – Обережно маніпулюючи кинджалом на витягнутих руках, я сунув картку назад в конверт.

- До чого такі перестороги? – запитала Вампірша.

- Зайвими не будуть, - відповів я. А може саме цього Саймон і добивається? Заплутує, тормозить…

- Ти нахабно завалився в «Дім Фейрбернів» і виставив вимоги барону, а звичайний лист тебе так лякає, що його треба спалити? Мені варто хвилюватись?

Навіть Кейт насторожилась. Саймон намагається виграти час? Аде для чого? В поточній ситуації це грає мені на руку. Завтра в Фарнелл прибудуть кланові бійці.

- Тобі то чого? – запитав я вампіршу.

Я накинув платок на конверт і взяв його як раніше двома пальцями, щоб покласти на асфальт. Ледве нахилився, «цегляний» щит спалахнув ефіром в місці удара кулі. Тою ж магією спалахнув конверт, і тільки після цього докотилось відлуння пострілу. Я різко смикнув зап’ястям, відправляючи папір в політ на асфальт, та наступна куля ніби не помітила перепони щита, прошила конверт, праву штанину і обпекла ногу. Я заячим стрибком змістився в сторону і виставив перед собою щит із кільця. Половинки конверта, розрізані черговою кулею, упали на землю.

Наступні кулі лягли не так кучно, лиш одна відскочила від щита, зачепивши вугол, інша зробила дірку в лобовому склі Мартіна, прямо між водійським і пасажирським місцями, а остання свиснула занадто високо і загубилась в кінці вулиці. Все так же прикриваючись щитом, я сховався за кузовом Мартіна.

- Ось хоч би цього, - сказала Кейт, що присіла поруч. – Батько призначив мене твоїм охоронцем. Втрати не пробачить.

- Дункан! – закричав Кастет. Я виглянув із-за авто і побачив, що хлопець з автоматом вискочив із Купера.

- В машину! – наказав я. – Бігом! – а як упевнився, що він послухався, відповів Кейт. – Мене «втрата», теж не надихає. – Помирати не хочеться. Рано. Я ще Саймона не прищучив. – Та, враховуючи історію взаємовідносин мого клану і вашого виду, я дещо здивований. Хіба зв’язок з ворогом не зіпсує Лукасу репутацію?

- Вороги? Хіба ми всі не громадяни однієї країни?

Я натягнув на обличчя вираз «знущаєшся?», але Кейт не пройняло, вона вдало ховала емоції за великими сонцезахисними окулярами.

- Як він збирається мене використовувати? – запитав я.

- Ви настільки юні, лорд, а вже такі цинічні… - покачала головою вампірша.

- Ай, не мороч мені голову! – Вона і так розколюється у спробі зрозуміти, що відбулось.

Засідка, ось що! Щит відключився після першого пострілу, тоді ж спалахнув конверт. Ні, не конверт – картка! Ось чому папір мені занадто товстим здався. Всередині була пуста формула, що зарядилась від ефірного спалаху щита.

- Тобі не здалось, що між першим і другим пострілами пауза була більшою? – запитав я Кейт.

- Так і було, - підтвердила вона. – Потім кулі летіли частіше. Про що думаєш?

- Добре, що вистачило ума не класти лист в карман. – Перший постріл був прицільним, він активував приховане заклинання, далі Саймон стріляв навмання, знаючи, що зачаровані кулі полетять точно в паперові ціль, а та, в свою чергу, проведе їх крізь щит. На користь цієї версії говорило і те, що як тільки картка порвалась, кулі полетіли в молоко. Я глянув на дірку в штанині. Запонки викинули невелику порцію магії крові, і та активно зрощувала подряпину, я лише трохи допоміг. Кам’яна шкіра не активувалась чи це кулі такі цікаві?

- Це був автор листа? – запитала Кейт.

- Він, - підтвердив я.

- Можеш розказати хто він?

- Може й розкажу, - сказав я, виглянувши з-за кузова. – Не хочеш прогулятися? – я вказав вампірші в сторону, звідки стріляли.

- Я чекаю відповіді, сказала вона, після чого червоний костюм втратив чіткі контури і мені довелось докласти певні зусилля, щоб не втратити з виду жінку поруч. Щоправда сильно напружуватись не став, виставивши перед собою руку з перстнем, я виглянув із-за кузова. Щит активувати не став, беріг заряд, та сильно сподівався, що Саймон, якщо ще не злиняв, подумає, що він активний. Носком туфлі я зібрав клаптики паперу в купку, дістав пробірку з запальним мастила, відкрив і обережно струсив а папір в’язку краплину. В хід пішов похідний вологотривкий сірник. Я чиркнув ним підошві туфлі і кинув на клаптики конверта. Сірник упав в кількох сантиметрах від масляної плями, і я встиг відступити на кілька кроків. Вогонь пропалив папір і перекинувся на мастило. Спалахнуло, ніби горів бензин. В лічені секунди від листа залишився лише один попіл.

Я відступив назад за машину і дочекався Кейт. Коли вампірша з’явилась поруч, я був готовим, зовсім не здригнувся від несподіванки.

- Злиняв? – запитав я.

- Втік.

- Ти за мною давно спостеррігаєш? – запитав я Кейт.

- З самого ранку.

- Де я був?

- Пошта, кондитерська…

- Іншого спостереження не помічала?

Кейт невпевнено покачав головою.

А я впевнений, що воно було. Саймон цілком міг бачити, як я відвідую пошту. Якщо гімнюк знав про телеграму… Треба провірити, чи він її не перехопив!

- Збираєшся цілий день за мною носитись? – Вампірша кивнула. – Прекрасно! – Я перескочив капот родстера і відкрив пасажирські двері. – Їдемо на пошту. Біля мого авто пригальмуєш, я водія відпущу. Давай-давай, це терміново!

Кейт завела двигун, автомобіль завищав покришками, мене вжало в сидіння і кинуло на панель, коли ми зрівнялись з моїм Купером. Несподівано я змінив плани. Все ж таки Гаррі добре попрацював над автомобілем, перетворивши його в куленепробивну фортецю на колесах. Замість дому, я наказав Кастету їхати на пошту. Пересяду, коли все з’ясую.