Частина 22

Перша телеграма додому.

«Знайшов його. Звуть Даві, зв’язаний з Н. В. Можливо чаклун Мардука. Деталі у Сміта»

Я заповнив бланк, та тягнув з особистим підписом, раз за разом перечитуючи текст. Умом то я розумів, що занадто сильно збовтав місцеве болото, усі чорти поспливали. І якщо Ліндеманну я був корисним, то Валентайн мене б не пожалів, тому і позначив його «Н. В.». Щоб місцеві працівники не вирішили вислужитись перед кровососом, повідомивши про телеграму з його іменем, ну а місце відправки і так в повідомлення впишуть. Здається все зробив правильно, та враження таке, ніби телеграму підписував, а у власній безпорадності розписувався. Проклята гордість!

Надавивши пером сильніше, я залишив гострий розчерк з великою «К».

Відпустило.

Я передав форму клерку у віконці, сипанув копійок, діждався квитанції. Будівлю поштової служби я покидав з майже спокійною душею, тільки легкий сум її тривожив. Кастет одразу це помітив.

- Задоволеним не виглядаєш, - сказав він, подивившись на мене в дзеркало заднього виду. – Додому?

- Додому. – Несподіваний душевний порив заставив мене зізнатись. – Хотів сам цього байстрюка відшукати.

Кастет впевнено вирулив на дорогу і направив автомобіль в «Ковадло».

- Можна дізнатись кого? Я би зрозумів, якби ви все в секреті тримали, а то половина розмов в кабінеті Гаррі, інша – за столом під час сніданку. Це дратує. Я так зрозумів, його звуть Саймон?

- Тут він користується ім’ям Даві. Нахабний покидьок і садист, найманий вбивця, пов’язаний з вампірами. Більше нічого вияснити не вдалось. А що до причини, ти вже пробач…

- Знаєш, дуже схоже на Даві Біль. Він сам себе так називав. Ми його Хворим гімнюком називали. Він обожнював мучити.

Кастет говорив, поглядуючи в дзеркало, я теж дивився через нього. На черговому повороті крім обличчя водія там мелькнув знайомий автомобіль. Я оглянувся, здалось це був Мартін Кейт Ліндеманн. Здалось чи ні?

- Продовжуй, - попросив я Кастета.

- Завжди старався показати оточуючим, що вище них: чистенький костюмчик, туалетна вода, прикраси. І це в нетрях, де народ старається не виділятись.

- Він був членом банди?

- За рік зібрав саму більшу в нетрях, вів справи зі старими злодіями. В тій же «Петлі» бував кожен вечір. Думаєш у кого Горбун замашок набрався?

- Горбун під ним ходив?

- Щось на кшталт слуги і блазня в одному флаконі, але коли Даві пішов, банда розвалилась, і Горбун зумів урвати свій шматок.

Що ж, з Горбуном мені точно пощастило. Краще розмовляти з ним, ніж налагоджувати зв’язки у злодійському притоні.

- А як же слово? – підколов мене Кастет. – Ти обіцяв Гаррі…

- Згадуй, я просто підняв руки догори.

- Жук! – засміявся Кастет.

- І заїдем в кондитерську.

- Навіщо?

В кондитерській я взяв кілька пляшок вишневої коли і корзинку мигдалевого печива. Головним чином для того, щоб збити Горбуна з пантелику. Кастет припаркував автомобіль прямо у дворі будинку, що займала банда, прихопив автомат і з похмурим видом усівся на капот, пити колу, я ж підхопив в одну руку пляшки, у другу корзинку і постукав носком туфлі в двері. Відкрив той самий щербатий хлопчина, що служив провідником минулого разу.

- Ш-шо нада? – запитав він, ховаючи страх за нахабним тоном.

- Печиво будеш? – запитав я, протягнувши корзинку.

- Е-е-е-е?

Бери, не соромся.

Хлопчина обережно взяв пряник, недовірливо подивився на мене і промимрив «дякую».

- Хочу з Горбуном поговорити. Нормально поговорити, без стрільби і понтів. Коли вип’єм, печива з’їмо.

- Е-е-е-е… Я то…, щя.

- Давай, чекаю.

Щербатий сунув печиво в рот і закрив двері. Одразу ж після цього роздався звук схожий на кінський галоп по старим дошкам.

На цей раз кімнату для зустрічі вибрали на першому поверсі. Килим на підлозі був, та не провисав, більш того, на ньому стояв пристойний стіл і нормальні стільці. На одному розвалився Горбун, намагаючись прийняти розслаблену позу. Виходило погано. За спиною лідера зібралась зграя малолітніх злодюжок, і у них виходило ще гірше.

- Шановні, - я поставив на стіл пляшки, корзинку з печивом, а поруч поклав капелюха.

- Чим зобов’язаний? – хмуро запитав Горбун.

Сісти мене не запрошували, нахабніти я не спішив, тому сперся на спинку стільця і посміхнувся.

- Поговорити треба. Наодинці.

У Горбуна щока смикнулась.

- Звалили, - наказав він банді.

Шпана з превеликим ентузіазмом покинула кімнату. Я оглянувся в пошуках відкривачки і вирішив використати для цього кинджал. Горбун трохи напружився, коли я його витягнув, та заспокоївся, коли я сковирнув корок і передав йому пляшку.

- Міцніше нічого не було? – запитав бандит, та пляшку взяв.

Запрошення сісти я так і не діждався, тому відкоркувавши другу пляшку, сів сам, зробив ковток, промочив горло.

- Алкоголь погано впливає на пам’ять.

- Я таким не страждаю, - посміхнувся Горбун. Видно відчув себе упевненіше, розслабився і зробив великий ковток.

- Тоді легко згадаєш, кому про мене розповідав.

Кола пішла бандиту не в те горло, він закашлявся.

- Постукати по спині?

- Дяку, не треба. Нікому я не…

- Зупинись, - попросив я, покачав пляшкою в руці, вказав на печиво. – Я з миром. Та інформацію отримаю так чи інакше. Не варто брехати, я розумію, що тим людям ти відмовити не міг.

Горбун прочистив горло, підозріло зіщулився, зробив ковток.

- Я дійсно нічого не говорив. Це Дік, скоріш за все.

Горбун кивнув.

- Чому так вирішив?

- Він зник.

- Як зручно.

- Кого хочеш запитай, ніхто не знає, що з ним стало. Так що або він, або слухи. Мене про тебе ніхто не розпитував.

- Добре, звучить переконливо. Я чув ти був в банді Хворого гімнюка Даві.

- Було діло.

- Можеш його описати?

- Сильний і швидкий, як чорт. Добре бився, легко міг і умів калічити.