Частина 19

Було тепло і затишно. Ще б не цей бубніж…

Я спробував розібрати слова, не одразу зрозумів, що це молитва.

- …verba mea despicere; sed audi propitia et exaudi. Amen.

На останньому слові хвиля тепла омила мене з голови до ніг, і я, несподівано для себе самого, відкрив очі. Відчуття затишку зникло, розвіявшись в нотках перегару і дешевих цигарок.

- Міст-р-р, - прохрипів я і тут же зайшовся в приступі жорсткого кашлю. Легені з м’ясом рвонули на вихід, очі і ніс знову різонуло болем. Кашель вирвав із грудей клапоті, і я сів на ліжку, намагаючись щоб вони летіли на підлогу. Хтось схопив мене за руку і сунув в неї стакан. Я осушив його залпом. Полегшало рівно настільки, щоб я прохрипів. – Ще!

Другий стакан я виплеснув собі у відкриті очі. – Ще! – Третій насильно залив в ніс і тут же викашляв на підлогу. Біль не зник, та став терпимим. Крізь кроваву пелену я зумів розгледіти присутніх.

- Містер Хеміш, сер Сансет, - більш чітко прохрипів я. – Кому з вас я зобов’язаний життям?

- Кровососці, - відповів Вікарій. – Вона влила еліксир тобі в горлянку.

- Кровососка? Тобто вампірша? Навіщо вампірам мене рятувати?

- Гадаю, - сказав Сансет, - вона з гнізда Ліндеманна.

Голова боліла. Не тільки голова, паршиво було всьому тілу, і складні думки давались важко. Тому я вирішив подумати про це пізніше і знову повалився на ліжко.

- Прошу пробачення, джентльмени. Я трохи не в формі, для ввічливої розмови.

- А ми й не помітили, - хіхікнув вікарій.

- Лорд Локслін, - запитав Сансет. Вікарій, як згадали мій титул, витріщив очі, та швидко взяв себе в руки. – Ви знаєте, хто на вас напав?

Я притримав відповідь, ретельно зважуючи слова. Шестерні в голові добряче клинило, і мені навіть не довелось прикидатись, яку мігрень викликало це запитання.

- Найманий вбивця Фейрберна, - сказав я.

Сансет невдоволено зітхнув, впівголоса вилаявся і з явним сарказмом запитав.

- Він прямо представився?

- Як не дивно.

- Тобто?

- Тобто він дійсно представився, як найманий вбивця Августа!

- Дурниці… - парував Сансет. – Я скоріше повірю, що це вампірска багатоходівка. Один намагається убити, інша – рятує.

Я хотів сказати пару лагідних Сансету про його ідею, та насправді вона була не такою вже й дурною. Прокляття, та вона цілком реальна! Просто Саймон не став би мене жаліти, навіть якби завданням було тільки налякати.

- Інспектор, ви поліцейський, от і розбирайтесь. Я його бачив, можу описати.

- Художник буде через хвилин п’ятнадцять, а поки розкажи, як все було. Містер Хеміш, будьте ласкаві, скажіть сержанту, що тут потрібне прибирання, і зачекайте за дверима.

Сансет провів короткий, але інтенсивний допит, за час якого молодий констебль пройшовся ганчіркою по залитій водою і мокротами підлозі. На кожне питання я відповідав із затримкою, жмурячись від мігрені. Важко було аналізувати запитання, запам’ятовуючи відповіді, в яких брехав, недоговорював через раз і повторювати все, коли інспектор задавав питання повторно іншими словами. Думаю, Сансет помітив мої потуги, та чомусь не став ловити на проколах, просто мучив до приходу художника. Від останнього я нічого приховувати не став і якомога точніше описав Саймона. Малюнок вийшов хорошим. Сподіваюсь він сильно ускладнить гімнюку життя. Я навіть копію собі попросив, простимулювавши чоловіка четвертаком.

Як не вовтузилось моє передчуття, із відділку мене випустили без зайвих питань, сумку зі зброєю віддали, навіть кеб дозволили викликати. Тільки я закрив свою дверцю, з іншої сторони відкрилась інша. Пихтячи цигаркою в салон поліз вікарій.

- У нас не курять, святий отець! – строго сказав водій. Вікарій невдоволено витягнув бичок із рота, щиглем відправив його на асфальт, закрив двері і видихнув цілу хмару смердючого диму, від якого я знову закашлявся.

Вікарій двічі хлопнув мене по спині твердою як камінь долонею.

- Прошу пробачення, лорд. Поговорим?

- Адресу назвіть спочатку, - попросив кебмен.

- Рапсі, Лонгхед- роуд сімнадцять, - сказав я. Хеміш може вийти, якщо йому щось не подобається. Та ні, машина рушила, а вікарій залишився, чекаючи на мою відповідь. – Про що? – уточнив я. – Мені здавалось вам плювати на кровососів.

- На кровососів плювати. А от злобні духи мене цікавлять. Сильно!

- Не розумію, - зізнався я.

- Твоя бійка смерділа злістю, біллю і нагаром. Не людськими. Там був запах вищого ефіріала.

Ферріша? Я навіть не дістав кинджал. І що, тепер цей фанатик спробує його знищити? Чи він з усіма чаклунами воює?

Видно я сильно розслабився після закінчення розмови з Сансетом, і Хеміш щось зрозумів по моєму обличчю.

- Не тим провідником, що у тебе під курткою, - сказав він.

- Тобто? Не цим? – я дістав кинджал.

Вікарій трохи нахилився і шумно втягнув повітря носом.

- Точно не він. Цей ледве пахне лісом і азартом, ніби зв’язуюча нитка майже розірвана. А там сила була розлита в повітрі.

- Як залишкова магія?

- Приблизно.

- Так міг пахнути чаклун?

- Цілком, якщо цей придурок заключив договір з духом, що бере плату кров’ю і болем.

Саймон-придурок міг. Та при чому тут вампіри? Чому кинджал реагував на них так само, як і на Саймон? Вампіри-чаклуни? Рідкі звірі хоча б тому, що чаклуном потрібно стати за життя. Перша смерть сильно відкидає таких в розвитку і на повернення утрачених сил йдуть десятиліття, якщо не віка. Час, якого їм не дадуть конкуренти, вороги і завидливі родичі. Все, що зумів зробити після переродження дід – призвав кинджал. Саймон тоді сказав, що на цьому його ліміт… Прокляття, слова Ферона звучали так, ніби він розбирається в питанні. Мені це не подобається!

- Ти щось знаєш, - сказав вікарій.

- Серед кровососів Фарнелла є чаклуни?

- Так він все ж  був вампіром?

Я похитав головою і звернувся до водія.