Частина 14

Від вікарія я одразу попрямував до Фінелли. Думаю, молода приваблива дівчина знає про клуби куди більше войовничого священника. Двері відчинив її старший брат, з мутними як дим очима без зіниць. Очі заворожували, а решта зовнішності на фоні цієї «яскравої» деталі зовсім не запам’ятовувалась.

- Так? – запитав барон, дивлячись сліпими очима крізь мене.

- Лорд Флавер?

- Він самий, з ким маю честь…

- Магнус Локслін. Ваш новий сусід. Вчора зняв будинок Вілкоксів. Леді Фінелла з леді Ейлі допомогли мені. От хотів віддячити.

- Проходьте, юначе.

Цю фразу він явно використав для того, щоб позначити різницю в наших соціальних і вікових статусах і придавити авторитетом. Брат Фінелли був старше мене приблизно вдвоє, а можливо це його очі так старили, але кузен Еван був ще старше Флавера, а його діти, мої племінники, були старші мене і це ніяк не впливало на наше спілкування.

- Дякую, лорд, - зовсім не злякався я.

- Чаю?

-Дякую, ні.

- Я наполягаю, - промовив Флавер спокійно, тоном, що не передбачав відмови.

- Раз так, гадаю, у мене немає вибору.

- Прислугу ми не тримаємо, так що ласкаво просимо на кухню.

Флавер взявся за чайник, а мене посадив перед вазочкою з печивом. При цьому барон абсолютно не дивився на речі яких торкався, прямо як сліпий, але рухи його залишались швидкими і акуратними. Він поставив чайник під крані, поки той набирався, засипав сушене листя в керамічний заварник. Повний чайник не відправився на плиту, хота та стояла поруч. Замість цього барон закотив рукава, витягнув чайник перед собою і підніс ліву долоню до його дна. Долоня ще до цього побіліла і набула кольору розпеченої добіла сталі. На кухні стало спекотно, а чайник закипів буквально за хвилину.

Мені варто злякатись? Зовсім не розумію навіщо він це зробив: був у тому особливий задум, чи він просто газ економив.

Флавер залив заварник і поставив поруч дві чашки.

- Поки у нас є кілька хвилин, поговоримо про те, як ви збираєтесь віддячити моїй сестрі, юначе.

- Ще не придумав, - зізнався я.

- Корзинки шоколадного печива буде достатньо.

Чай заварився, ми помовчали, я дивився в каламутні очі барона і намагався збагнути, що відбувається. Ворожість так і витала в повітрі.

- Я вам так не подобаюсь?

- Рівно настільки, наскільки може не подобатись молодий незнайомець з тривожною міткою вищого ефіріала на тонкому тілі, запечатаними енерговузлами, магічно модифікованою зброєю, бойовими амулетами і повною сумкою стихійних каменів. Нічого не пропустив?

Пропстив. У мене ще першокласні зілля з собою.

- Боїтесь, що втягну леді Фінеллу в неприємності?

- Я знаю свою сестру, неприємності вона знаходить сама. Боюсь, юначе, ви одна із них. Без образ. Вас я не знаю, та краще буду притримуватись цієї думки поки щось не заставить мене її змінити.

- Ви не дасте мені зустрітись з нею?

- Ні.

- Тоді чай – зайве. Всього хорошого, лорд Флавер.

- І вам всього найкращого, юначе.

Флавер вів себе жорсткувато, та, принаймні чесно. Не знаю, чи дозволив би я сестрі зустрічатись з таким підозрілим типом. Але розуміння його мотивів не наближувало мене до вирішення власних проблем.

Ейлі.

Не знаю, чи забажає вона мене бачити після вчорашнього полювання.

Двері Шеріданів відкрив довгов’язий, міцний хлопчина моїх років, або трохи старше. На цей раз я одразу став добиватись зустрічі з дівчиною, щоб не розпивати непотрібні мені чаї. Якщо рідня Ейлі теж превертні, вони почують мітку.

- Доброго дня, можу я побачити леді Ейлі?

- А це не через тебе вона така похмура весь ранок? Ти взагалі хто?

- Магнус Локслін. Ми тільки вчора познайомились. Я ваш новий сусід.

- Дім Вілкоксів?

- Так.

- Ясно. Я Гарфілд. Заходь, сусід.

Хлопець ровів мене до дверей на другому поверсі будинку, постукав і оголосив.

- Сестрице, до тебе гість.

- Я вже знаю, - пробурмотіла Ейлі, відчиняючи двері. – Привіт, Магнус.

- Як? – поцікавився Гарфілд.

- А ти не відчуваєш? – перепитала вона і пояснила. – Гар теж перевертень.

Тепер веж мені довелось пояснювати.

- Ефірна мітка – «подарунок» древнього духа. Відлякує здобич і насторожує хижаків.

- А… я не вписуюсь. Бойовий скакун. Піймав духа рік назад біля кавалерійської частини на півдні, коли був в гостях у рідні. Ніякого страху… - сказав Гарфілд.

- Ніяких почуттів і розуму, - продовжила Ейлі.

- Ну звичайно, кози у нас капець які розумні.

- Я козуля! Козуля! – крикнула Ейлі і вдарила брата в плече.

- Тікай

- Тікай, - порадив він мені. – У неї таке часто, - і злиняв сам.

- Проходь, - запросила Ейлі. – Якщо ти з приводу того, що трапилось вночі, то я в повному порядку.

Я зайшов в невелику кімнату.

- Привіт, - сказала Фінелла.

- Несподівано, - привітав я руду. – І до біса вдало! Пробач, люба, - сказав я Ейлі, - не вважай убогим, та я прийшов не для того, щоб поцікавитись твоїм станом. Вчора ти убила виродка, за яким горювати не варто. І ця смерть так тебе зачепила тільки тому, що була першою.

- З тобою юуло так же?

Я згадав зайців, що дід приносив з полювання. Моє знайомство зі смертю почалось в десять зі свіжування їх тушок. Разом з тіткою Мері і Логаном ми общипували курей. Потім були ази полювання, перші зайці, убиті здалеку, перші кури, зарубані особисто. Полювання на більш крупного віра, вбивство домашньої скотини… Ні, прокляття, все почалось ще раніше, з рибалки на Гром-лосі. Дітей в клані вчили довго і вдумливо. Та першою розумною істотою, яку я убив, був дід. І я абсолютно не уявляю, що би зі мною було, якби він не був вже мертвим якийсь час до цього.

- Ні, зі мною було інакше.

- Так навіщо ти прийшов? – запитала Фінелла.

- Просити допомоги. Ви чули про «Золоту сльозу»?