Частина 7

Прокляття, з хвірткою треба було щось вирішувати і вирішувати швидко, громила не прийшов до тями і не повернувся. Гірше всього, що я не міг відрізнити одне силу від іншої. Все, що мало основу повітря чи води було блідим і однотипним в діапазоні бірюзово-блакитного. Хіба що блискавка, завдяки складовій вогню, мала більш яскраве фіолетове забарвлення. Обдарованим енергопрактикам з розвинутим третім оком відрізнити одне від іншого не складало труднощів, та мазь не давала такої можливості. Проте, у мене було з чим порівняти!

Я кинув саквояж на землю і дістав із похідної сумки шкатулку з камінням. Кожен зберігався в окремому відсіку і мав своє забарвлення, крім розряджених в потягу ефірних і туманного каменів. Яскраво-червоний вогонь, майже чорний метал і сіру землю відкидаєм одразу. Вода…

Я дістав камінь із шкатулки і підніс до ручки хвіртки. Сумнівно… І не блискавка. Знову повітря?

Сяйво повітряного каменя сильно нагадувало те, що окутувало не тільки ручку хвіртки, але й весь паркан. Прокляття, звичайне сигнальне заклинання? Сподіваюсь, руку мені не відріже. Я повернув шкатулку в сумку, залишив в лівій руці сяючу зеленою силою крові бусину з гранату. Якщо отримаю фізичну травму – зможу хоч трохи на сирій силі відновитись.

Моя рука лягла на ручку і надавила. Хвіртка клацнула іржавим замком і зі скрипом давно не змащених петель відкрилась. Руку кольнуло чужою силою, але не більше. Я вже спокійно підхопив саквояж і ступив на всипану гравієм доріжку. Доріжка для пішоходів вилась поруч із в’їзною дорогою і перебувала в вельми недоглянутому стані. Між гравію пробивали собі дорогу до сонця різноманітні бур’яни. Пара колючих чортополохів розрослась так, що з доріжки треба було сходити. Як раз біля схованих в траві червоних плям сили вогню. І це була не єдина пастка. Сад, чи парк. Скоріше все ж таки парк, просто світився магією і навіть посеред дороги зустрічались потужні круги з печатями похмурої сили металу і темно-червоної магми. Дім немов знаходився в осаді, і попередження дивного незнайомця вже не виглядало таким безглуздим. Простій людині дійсно було небажано заходити в ці володіння.

Доповнював зловіщу картину великий фанерний щит, встановлений посеред доріжки. Вицвілою червоною фарбою на ньому було написано: «Вали звідси, поки живий!!!» - і приписка дрібним шрифтом, - «сходити з доріжки небезпечно для життя. Постійні клієнти знають, що робити». Зразу за щитом розпочиналось мінне поле мілких печатей різнокольорових сил.

По доріжці йти не варіант, але, якщо існують постійні клієнти… Я придивився.

В високій траві справа була ледве помітна прогалина, ніби раніше там існувала стежка. Вела вона до старого дуба, і це був єдиний напрямок вільний від печатей на землі. Добравшись до дерева, я визначив інший напрямок, що підводив мене прямо до великого ганку з товстими колонами і здоровенним балконом на рівні другого поверху. Прокляття, у цього Сміта або справи пропащі, або він справжній параноїк! Печаті навіть на ганку були. Чистої дороги залишалось метра півтора в ширину! Та ще й двері неприємно світились якоюсь блакитною гидотою. Особливо бронзовий дверний молоток. Але на нього не було сенсу вішати атакуюче заклинання. Скоріше всього сигналка, як на хвіртці.

Зазвичай молотки роблять в вигляді великого кільця, яке тримає паща чудернацького звіра, але у Гаррі молоток був молотком і сам висів на кільці, а бив він по пластині, що зображала ковадло. Я стукнув тричі і почув, як розноситься по дому підсилений магією дзвін.

Чекати довелось довго. Я постукав знову… і знову. Заходити в дім чародія без дозволу не стільки неввічливо, як небезпечно , але дія мазі закінчувалась. Молоток тепер ледве відсвічував силою тому я наважився і відкрив здоровенні двері.

- Сер Гаррі! – позвав я. Луна рознесла мій голос по запиленому холу. Світла тут було малувато. Двостулкові двері, що повинні були вести в великий зал, були зачинені. По обидві сторони від них крилами хижої птиці розкинулись сходи що вели на другий поверх. Розмита бліда фігура синього відливу на правому крилі привернула мою увагу. – Сер Гаррі Сміт? – перепитав я.

Синя пляма вистрілила променем такого ж синього кольору. Він моментально оплутав мої ноги і рвонув вверх так, що я впустив саквояж і ледве встиг притримати сумку, до того, як перевернувся вверх ногами, але невидима сила вирвала її з моїх рук.

- Обережно! – тільки і встиг крикнути я. Як не дивно, чоловік піймавший мене, послухався, і сумка не врізалась в підлогу, що могло погано сказатись на склянках із зіллями. Натомість вона приземлилась плавно. – Сер Гаррі… - я сподівався, це був він.

- Він самий, а от тебе я не знаю! – Синя пляма оформилась високим, худорлявим чоловіком з лахматою бородою і блискучою лисиною. Чародій був одітий в просту сорочку і грубі робочі штани на підтяжках. Він рішуче труснув витягнутою рукою і мене добряче мотнуло вверх-вниз, від чого із внутрішньої кишені куртки вилетів дідів кинджал. Чародій зацікавлено протягнув ліву руку в його сторону, я побачив, як  чужа сила намагається обплутати кинджал, але той так і залишився лежати на полу. – Чаклун? Не схожий…

- Дід був чаклуном, - поспішив зізнатись я. – Грегор Кінкейд. Я Дункан, ви оглядали мене п’ять років тому.

Та ж сила, що тримала мене за ноги, схопила за руки і витягнула їх вниз та понесла до чародія. Моє тіло зупинилось за півметра від чоловіка, так і повиснувши головою донизу. Сміт вдивився в мої груди, трохи покрутив тіло в повітрі, і тільки після цього розвернув як треба і поставив на підлогу.

 - Я дивлюсь, часу ти не втрачав. Одна руна зламана, над другою працюєш. Похвально. Вибач за зустріч, хлопче, у мене тут невеликий конфлікт.

- Я помітив. Чоловік на вулиці «не радив» мені заходити.

- Не радив? – чародій вигнув брову. – Той гімнюк всіх, кого міг розлякав, а кого не міг, розлякав його хазяїн! Що за хрінь у тебе під очима, ніяк не зрозумію.

- Мазь, щоб бачити приховане.