Частина 6

Зілізнодорожній вокзал Фарнелла вражав: десятки пасажирських платформ, сотні, якщо не тисячі снуючих туди-сюди пасажирів і щохвилинні гудки потягів. Недарма це місто з околицями було повноцінним адміністративним графством, а домен взагалі являвся герцогським. Герцогу, звичайно ж, належав тільки старий район і частина порту, та мав він з них більше, ніж наш клан з Бреморського лісу, я навіть не візьмусь припустити у скільки раз. Другий по розміру порт в країні і перший, що торгував із Новим Світом – це вам не жарт. Герцог Фарнелл був казково багатим, міська знать і бізнесмени – вельми заможні, а грошовий потік, яким вони керували, вабив злодіїв і голодранців, як вогник лампи манив міль.

Кілька раз на рік ми з дідом і Логаном, або ще кимось із родичів вибирались в столицю, так що досвід знаходження в людних місцях у мене був, тай столицю графства селом не назвеш. Та я не обманювався, двісті тисяч Авока зрівнювати з трьома мільйонами Фарнелла було просто смішно. Нове місто – новий ліс, перед полюванням потрібно було вивчити його звірів їх повадки, і було б непогано послухати досвідченого мисливця. Зв’язків у мене тут не було, але той спеціаліст, що придумав трюк з перегріванням рун печаті в енерговузлі, жив десь тут. Шкода, адреси у щоденнику не було, але талановитий чародій – не та особа, що уникне уваги громадськості і жовтих сторінок.

Від платформи я попрямував в будівлю вокзалу, відшукав вільну телефонну будку і взяв із полиці рвану телефонну книгу. Жовтих сторінок не вистачало через одну, але Гаррі Сміт в розділі «Магічних Послуг» відшукався. Я не став псувати книгу ще більше і просто виписав адресу в залишений дідом чистий щоденник. Перший запис… Я навіть втечу описувати не став. Дід в своєму теж лаконічно писав і не завжди розкривав мотиви.

Кебів біля вокзалу було повно – на будь який смак. Кілька хвилин спостереження вистачило, щоб розібрати систему в їхньому русі. Ближче до центрального входу ревіли новенькі таксомотори, а по краям тулились кінні екіпажі, проте ні ті, ні інші не простоювали. Варто було підійти до краю тротуару і підняти руку, як транспорт під’їжджав, головне було правильно визначити зону відповідальності. Шикарні блискучі авто підкочували прямо до входу, думаю і ціна за проїзд у них була відповідною. Я став далі від центру і ближче до перших кінних екіпажів. Ледве підняв руку, як до мене ламанулись одразу два таксі. Одне авто підрізало інше, і обурений водій вдарив по клаксону, але тут поруч стала жінка і другий кеб переключився на неї. Я теж не став зациклюватись на розбірках кебменів, відкрив двері і закинув саквояж на заднє сидіння.

- Рапсі, Лонгхед-роуд сімнадцять, - сказав я.

- Зрозумів, сер, - посміхнувся водій в велике дзеркало заднього виду і потягнув ручку таксометра. Механічне табло моментально накрутило тридцять пенсів, після чого пішов нормальний відлік. – Вперше в місті, сер?

Я глянув на занадто допитливого таксиста, стараючись зрозуміти, чим викликав його цікавість. Його колеги з Авока ніколи зі мною не базікали, але там я належав до клану хазяїв. А тут…

- Був тут кілька років тому.

- Кілька років для Фарнелла – століття в провінції! – пожартував таксист. – Обов’язково завітайте до Шайні вночі. Район сильно змінився, в деякі місця без удавки вже й не пустять, та й ціни там кусаються. Робочий люд як і раніше шукає розваг в Пабсеті, але побачити сяйво Шайні вночі зобов’язаний кожен.

- Дякую за пораду.

- А ви самі звідки, сер? У вашому говорі є нотки півночі.

- Елфшир, - збрехав я, назвавши північного сусіда Бремшира.

- А я з півдня…

Кебмен не затикався і базікав про нелегку долю південної провінції до самого місця призначення. Добре хоч питання задавати перестав. Я і не помітив, як занепали дома за вікном, зникла нормальна дорога і ми в’їхали в типові триповерхові нетрі. Вся велич прогресивного міста залишилась позаду. Вулиці брудні, скло вуличних ліхтарів – бите, п’яниці засвітло по вулиці валандаються, багато вікон забито дошками, а в дахах ще молодих будівель – дірки. По всьому виходило, що  мешкають тут не самі добропорядні і роботящі громадяни. Як на зло, на домах не було ні назв вулиць ні, навіть, номерів.

- Приїхали, сер, - повідомив таксист, загальмував біля провулку, який закінчувався досить пристойним за місцевими мірками будинком. Принаймні у вікнах всі шибки були цілі. Хм… Небагато живуть Фарнельські чародії.

- Впевнені?

- Ображаєте! За чотири роки я Фарнелл вздовж і впоперек з’їздив. З вас два сорок сім.

Я сунув кебмену два п’ятдесят.

- Здачі не треба.

- Щиро дякую! – зрадів той.

- Не спішіть від’їжджати, - попросив я, передчуваючи неприємності.

- Звичайно! – пообіцяв таксист, та варто було мені закрити двері і повернутись, кеб зірвався з місця, та так, що покришки завищали.

- Стій!

Із вікон сусідніх будинків почали виглядати цікаві, а із підворіть повалила малолітня шпана в латаній одежі з дрючками наперевіс, та так шустро, що шестеро парами перекрили мені всі шляхи до відступу. Тактика як на громового ведмедя. В кожній парі був хлопчак старше і більше років від чотирнадцяти, а трохи збоку і ззаду його страхувала дрібнота на кілька років молодше. Завданням старших, очевидно, було взяти на себе перший удар і натаскати молоде покоління. У нас в клані теж так робили. Я навіть розсміявся від такого порівняння, відчувши себе могутнім, але загнаним в кут хижаком. Шпана розгубилась від такої реакції.

Найдрібніший шкет з картузом, років десяти, смикнув свого партнера за рукав і щось шепнув. Хлопець нахмурився, хлопнув підтяжками і перепитав. Він виглядав старше і нахабніше інших, навіть одітим і був краще і озброєним інакше. Сорочка на ньому була цілою, штани без латок тримались на підтяжках, а два свинцевих кастети просто сяяли на сонці. З усього виходило, що він був командиром цієї зграї, а значить – моєю ціллю. Тільки так Громові ведмеді і виривались – прибравши зі свого шляху найсильнішого.