Полювання ніколи не було для мене легким завданням. Звірі відчували в мені хижака раніше, ніж встигали побачити. Так що підбиратись доводилось здалека, і так же здалека стріляти. Дід попіклувався про те, щоб я не мазав: патронів та практики було достатньо. А ще, з дванадцяти до п'ятнадцяти, в доповнення до стандартного зміцнюючого набору алхімічних адаптогенів, які приймали всі діти клана, я пив модифікований еліксир "Орлиного зору". Це змінило кришталики моїх очей та зачепило сітківку. Насправді орлиним мій зір не став, тай звичайним його більше не назвеш. Я дозволив Шону відірватись на відстань, на якій його сили не повинні були мене засікти, а фігура майже губилась серед дерев, і рушив слідом, орієнтуючись по мельканню синього кілта між дерев. Чаклун не ховався, йшов по звивистій стежці прямо додому. В саду кланового района мені все ж довелось зробити гак, щоб не вийти прямо на молодь, яка займалась сервіровкою "святкових" столів під відкритим небом.
На короткий час я втратив слід Шона, та припустив, що він одразу піде додому. Прискорившись я пробіг кілька хат, обійшов стороною ті, де були самі брехливі собаки, добрався до двору Фергюсона МакЛілі і присів на лавку його альтанки, схованої в хащах жасмину. Думаю він був би здивований бачити мене тут, якби разом з сім'єю не знаходився біля Древніх каменів.
Засаду я вибрав вчасно. Шон Ферон зайшов додому і зашторив вікна на першому поверсі будинку, а через мить за шторами щось спалахнуло. Декоративний дзвіночок на ганку хитнувся, та не видав і звуку.
Мою праву руку рвонуло і вивернуло назад, чуже коліно уперлось в праву лопатку, а шию обхопили і стиснули міцні пальці. Знайомий прийом.
- Логан! – прошипів я.
- Що ти тут робиш?! – тихо прогарчав кузен, показуючи, що перебуває в напівзвірячій формі.
- Дивись! – сказав я.
За занавісками знову спалахнуло, і дзвіночок на ганку знову захитався.
- Ну біситься чоловік, що програв. Купол тиші навісив, щоб не ганьбитись. Я питаю, що ти тут робиш?
- Жду, поки він перебіситься і до столів піде.
- Далі? – спитав брат.
- Далі планував проникнути в його дім і обшукати.
- Розраховуєш, що захист розряджений буде і в бардаку ніхто не помітить, що ти там нишпорив?
- Приблизно.
- Телепень, – сказав Логан, відпускаючи мою руку і шию. – Зазвичай це я дію імпульсивно.
- Я все обміркував. Дядько вже глава, ви всі повинні бути з ним. Я ризикував тільки собою.
- Ну, приблизно так він і сказав, коли просив приглянути за тобою.
- Брайс?
Логан кивнув.
- Я тобі більше скажу, Я Еван відшукав слід Саймона.
- Де?
- От сам і запитаєш. Пішли назад. Ми повинні з'явитись там раніше Ферона.
Логан мене вмовив. Сім'я повинна пом'янути діда в цей день, та й дядю підтримати треба. Він прийняв присягу, і маса людей хлинула з лісу назад. Запахи смаженого на вуглях м'яса заполонили весь район, заставляючи божеволіти всіх собак, а бочки холодного пива підігрівали чоловічий апетит. Логан набрав два кухля і сунув один в мої руки.
- Пора бі вже й тобі брате навчитись пити по-людськи.
- Не боїшся, що я нап'юсь і почну зайве молоти?
- Ні, я тебе тоді вирублю, – пообіцяв Логан. – Ти запам'ятай, я від тебе сьогодні ні на крок.
- Навіть якщо Дженні вирішить тебе втішити? – посміхнувся я.
Треба було прозондувати можливі варіанти як позбутись цієї няньки. З Дженні у нього все було серйозно, сім'я дівчину давно схвалила і закривала очі на їх витівки, тільки б не родила до шлюбу.
- Дідько, не сьогодні ж! – обурився він.
- Ви майже одружені.
- Брате, ну ти... – Логан похитав головою і зробив великий ковток.
Я теж пригубив пива, прикидаючи як би тверезим залишитись. Ці поминки повинні були пройти в стилі "Король помер, хай живе король!". Пити будуть всі. Якщо у дядька завтра буде голова боліти і я спіймаю його до прийняття похмільного зілля – зможу вижати більше.
Перший тост був за старого главу, другий – за нового, третій – за клан, а потім кожен пив по бажанню не сильно зважаючи на можливості. Народ пив так, ніби востаннє. З приходом сутінок розпалили багаття, музики дістали флейти, волинки і барабани, Льюіс Логг притяг скрипку, а Данн Ферон – гітару. Поминки повільно стали перетворюватись на свято життя.
Я на загальному фоні виглядав блідо та похмуро, хоча Логан і старався підливати мені пива, щедро розбавляючи його віскі. Я цю гидоту під стіл зливав, а пізніше взагалі його покинув.
- Куди? – запитав кузен.
- Додому, Логан. Чесно.
- Пішли, – сказав він.
- Ну ти хоч м'яса і пива прихопи. Я сюди більше не повернусь.
Логан прихопив яловичий окіст і десятилітрову бочечку.
- Що робити будем?
- Ти – пити, а я – читати.
- Фу, яка нудьга! – сплюнув брат.
- Дідові щоденники, – сказав я.
Свій щоденник вів кожен обдарований в клані. Ця річ вважалась настільки ж особистою, наскільки й сакральною. Щоденник – перше, що шукали після смерті мисливця, тому що в більшості випадків саме він проливав світло на обставини його смерті.
- Хіба дядько їх не забрав?
- Тільки останній.
- Впевнений? – перепитав Логан.
Розумію його сумніви. Читати щоденник повинен наступник. Наступником був Брайс, але останні дев'ять років ми жили вдвох. Вдвох робили всю роботу по дому, готували і прали, займались і тренувались.
- Дещо дід залишив конкретно мені, – сказав я.
Для глави клана у діда був невеликий дім. Він говорив, що для двох більше і не треба. Кам'яна будівля на два поверхи з бібліотекою, кабінетом, та спальнею-коморою на другому поверсі. На першому крім вітальні з каміном і великим радіо: кухня, ванна і велика спальня, що належала мені. Була ще алхімічна лабораторія і круг виклику в підвалі, але їх дід використовував рідко, віддаючи перевагу роботі в кабінеті за столом. Туди ми й відправились.
#1026 в Фентезі
#174 в Бойове фентезі
#320 в Детектив/Трилер
#163 в Детектив
Відредаговано: 17.07.2023