Частина 4

Полювання ніколи не було для мене легким завданням. Звірі відчували в мені хижака раніше, ніж встигали побачити. Так що підбиратись доводилось здалека, і так же здалека стріляти. Дід попіклувався про те, щоб я не мазав: патронів та практики було достатньо. А ще, з дванадцяти до п'ятнадцяти, в доповнення до стандартного зміцнюючого набору алхімічних адаптогенів, які приймали всі діти клана, я пив модифікований еліксир "Орлиного зору". Це змінило кришталики моїх очей та зачепило сітківку. Насправді орлиним мій зір не став, тай звичайним його більше не назвеш. Я дозволив Шону відірватись на відстань, на якій його сили не повинні були мене засікти, а фігура майже губилась серед дерев, і рушив слідом, орієнтуючись по мельканню синього кілта між дерев. Чаклун не ховався, йшов по звивистій стежці прямо додому. В саду кланового района мені все ж довелось зробити гак, щоб не вийти прямо на молодь, яка займалась сервіровкою "святкових" столів під відкритим небом.

На короткий час я втратив слід Шона, та припустив, що він одразу піде додому. Прискорившись я пробіг кілька хат, обійшов стороною ті, де були самі брехливі собаки, добрався до двору Фергюсона МакЛілі і присів на лавку його альтанки, схованої в хащах жасмину. Думаю він був би здивований бачити мене тут, якби разом з сім'єю не знаходився біля Древніх каменів.

Засаду я вибрав вчасно. Шон Ферон зайшов додому і зашторив вікна на першому поверсі будинку, а через мить за шторами щось спалахнуло. Декоративний дзвіночок на ганку хитнувся, та не видав і звуку.

Мою праву руку рвонуло і вивернуло назад, чуже коліно уперлось в праву лопатку, а шию обхопили і стиснули міцні пальці. Знайомий прийом.

- Логан! – прошипів я.

- Що ти тут робиш?! – тихо прогарчав кузен, показуючи, що перебуває в напівзвірячій формі.

- Дивись! – сказав я.

За занавісками знову спалахнуло, і дзвіночок на ганку знову захитався.

- Ну біситься чоловік, що програв. Купол тиші навісив, щоб не ганьбитись. Я питаю, що ти тут робиш?

- Жду, поки він перебіситься і до столів піде.

- Далі? – спитав брат.

- Далі планував проникнути в його дім і обшукати.

- Розраховуєш, що захист розряджений буде і в бардаку ніхто не помітить, що ти там нишпорив?

- Приблизно.

- Телепень, – сказав Логан, відпускаючи мою руку і шию. – Зазвичай це я дію імпульсивно.

- Я все обміркував. Дядько вже глава, ви всі повинні бути з ним. Я ризикував тільки собою.

- Ну, приблизно так він і сказав, коли просив приглянути за тобою.

- Брайс?

Логан кивнув.

- Я тобі більше скажу, Я Еван відшукав слід Саймона.

- Де?

- От сам і запитаєш. Пішли назад. Ми повинні з'явитись там раніше Ферона.

Логан мене вмовив. Сім'я повинна пом'янути діда в цей день, та й дядю підтримати треба. Він прийняв присягу, і маса людей хлинула з лісу назад. Запахи смаженого на вуглях м'яса заполонили весь район, заставляючи божеволіти всіх собак, а бочки холодного пива підігрівали чоловічий апетит. Логан набрав два кухля і сунув один в мої руки.

- Пора бі вже й тобі брате навчитись пити по-людськи.

- Не боїшся, що я нап'юсь і почну зайве молоти?

- Ні, я тебе тоді вирублю, – пообіцяв Логан. – Ти запам'ятай, я від тебе сьогодні ні на крок.

- Навіть якщо Дженні вирішить тебе втішити? – посміхнувся я.

Треба було прозондувати можливі варіанти як позбутись цієї няньки. З Дженні у нього все було серйозно, сім'я дівчину давно схвалила і закривала очі на їх витівки, тільки б не родила до шлюбу.

- Дідько, не сьогодні ж! – обурився він.

- Ви майже одружені.

- Брате, ну ти... – Логан похитав головою і зробив великий ковток.

Я теж пригубив пива, прикидаючи як би тверезим залишитись. Ці поминки повинні були пройти в стилі "Король помер, хай живе король!". Пити будуть всі. Якщо у дядька завтра буде голова боліти і я спіймаю його до прийняття похмільного зілля – зможу вижати більше.

Перший тост був за старого главу, другий – за нового, третій – за клан, а потім кожен пив по бажанню не сильно зважаючи на можливості. Народ пив так, ніби востаннє. З приходом сутінок розпалили багаття, музики дістали флейти, волинки і барабани, Льюіс Логг притяг скрипку, а Данн Ферон – гітару. Поминки повільно стали перетворюватись на свято життя.

Я на загальному фоні виглядав блідо та похмуро, хоча Логан і старався підливати мені пива, щедро розбавляючи його віскі. Я цю гидоту під стіл зливав, а пізніше взагалі його покинув.

- Куди? – запитав кузен.

- Додому, Логан. Чесно.

- Пішли, – сказав він.

- Ну ти хоч м'яса і пива прихопи. Я сюди більше не повернусь.

Логан прихопив яловичий окіст і десятилітрову бочечку.

- Що робити будем?

- Ти – пити, а я – читати.

- Фу, яка нудьга! – сплюнув брат.

- Дідові щоденники, – сказав я.

Свій щоденник вів кожен обдарований в клані. Ця річ вважалась настільки ж особистою, наскільки й сакральною. Щоденник – перше, що шукали після смерті мисливця, тому що в більшості випадків саме він проливав світло на обставини його смерті.

- Хіба дядько їх не забрав?

- Тільки останній.

- Впевнений? – перепитав Логан.

Розумію його сумніви. Читати щоденник повинен наступник. Наступником був Брайс, але останні дев'ять років ми жили вдвох. Вдвох робили всю роботу по дому, готували і прали, займались і тренувались.

- Дещо дід залишив конкретно мені, – сказав я.

Для глави клана у діда був невеликий дім. Він говорив, що для двох більше і не треба. Кам'яна будівля на два поверхи з бібліотекою, кабінетом, та спальнею-коморою на другому поверсі. На першому крім вітальні з каміном і великим радіо: кухня, ванна і велика спальня, що належала мені. Була ще алхімічна лабораторія і круг виклику в підвалі, але їх дід використовував рідко, віддаючи перевагу роботі в кабінеті за столом. Туди ми й відправились.