Частина 1

Я старався не дивитись в труну, бо одразу ж відчував як підкочує під горло клубок. Спеціально для цього книгу захопив, та літери в «Проекціях фігур і знаків в бойовій артефакториці» Стенна весь час розпливались і причиною тому було не світло. Свічок в каплиці вистачало. Остання варта, остання честь… Я віддавав її сидячи на стільці. Що би дід сказав на це?

В голові прозвучав сварливий голос старого: «Читай, не відволікайся! Я вже точно нікуди не дінусь.» Вірно, десь так би і сказав… Боже, якого чорта я взагалі сюди напросився?!

Тому що ніхто не взяв би безталанного юнака на полювання за вовкулаком, котрий порвав найсильнішого чаклуна клану. Натомість пішли тільки досвідчені обдаровані: чаклуни і перевертні. Навіть такі молоді таланти, як кузен Логан, залишились вдома.

Туман в очах став настільки густим, що довелось моргнути. Сльози бризнули з очей, проклали стежки до кінчика носу, де і зібрались однією великою краплиною, яка в свою чергу зірвалась донизу і розбилась об жовті сторінки старої книги. В читанні не було ніякого сенсу, я закрив і відклав книгу. Навчання не допомагало впоратись з емоціями, і якщо вже плакати, то краще зараз, ніж завтра, під час похорону. Мої сльози діда Грегора не порадували б. Старий голова клану взагалі мав репутацію чоловіка твердого і безкомпромісного.

Пробач діду. Я стараюсь, але мені ще дуже далеко до тебе …

Сльози потекли по щоках повноцінними струмками.

Я не залишусь один: є Логан, тітка Мері, інші Кінкейди, але як же тяжко буде без тебе, старий буркотун! Хто ще поділиться житейською мудрістю, хто підкаже потрібну книгу і оцінить свіжу ідею? Ти завжди підтримував мене… Особливо після того, як я підвів клан, сім’ю і тебе…

- Пробач, діду, - сказав я хриплим від сліз голосом, - ти ще будеш мною пишатись.

- Що? – перепитав сиплий з підсвистом голос.

Я вскочив на ноги, стілець перевернувся, а книга полетіла на підлогу. Праву руку я сунув під полу піджака і зжав рукоятку дев’ятсот десятого ФНа, дідів подарунок. Ліву я склав в кулак, і, хоча ніхто не ховався в тінях, приготувався активувати перстень с дешевим корундом. Бісові печаті не дозволяли мені зробити це миттєво, як і зарядити артефакт власною силою, та ще пару років тому я навіть не сподівався відчути заклинання в кільці.

- Шановний, це дуже поганий жарт! - сказав я, приглядаючись до відблиску свічок і гри тіней на стінах.

Якщо жартівник використовував стандартний відвід очей, його можливо вичислити. Дід в труні в’яло заворушився, підняв руку і потер туго забинтовану шию. Рана на горлянці була причиною його смерті, і залишати її на загальний огляд було не найкращою ідеєю. Я і не помітив, як націлив пістолет на труну. Одержимість, вампіризм, некромантія… але ж ніяк не лікантропія. Вампіри повстають через добу – пройшло близько двох, обряд підняття наші обдаровані відчули б, а от духи… духи могли б і напакостити… З урахуванням того, що земля освячена, вірогідність зустріти злобну демонічну скотину зменшується, але і в інших потусторонніх гостей одного гонору може бути достатньо для проблем.

Саме для таких випадків остання варта і бере зброю. Шкода тільки, що з огляду на дідову смерть, мій пістолет заряджений срібними кулями. В цій конкретній ситуації краще би дробовик з заговореною сіллю підійшов. Проте, вісім грам священного метала калібром дев’ять міліметрів мають просто чудодійну зупиняючу властивість, особливо якщо поцілити в голову, третє око, через котре духи проникають в тіло. Пошкодження фізичного тіла в області енерговузла створює сильний резонанс з тілом тонким і викривляє потоки ефіру. Слабкого духа викине одразу, а могутньому сильно обтяжить управління. Тільки постріл має бути точним. Домовитись після нього вже не вийде. Та й не правильно це, ніякої шани загиблому. От прокляття, і своїх не попередити, шум його може розізлити. Отець Мартін справився б з цією проблемою куди краще за мене. Хоча, я теж не пальцем роблений, та й ти, діду, добре мене вчив.

Скориставшись тим, що одержимий на мене не дивився, я сховав пістолет назад в кобуру під піджак. Спробуємо домовитись. Можливо обійдемось скромним даром.

- Шановний, боюсь, ви трохи помилились тілом.

Дід повернув сиву голову, але край труни заважав йому роздивитись мене, тому старий схопився за нього рукою і сів.

- Що в біса ти несеш?.. – дід подивився на мене, мазнув поглядом по численним свічкам, подивився вниз і завмер.

- Боюсь, що так, - продовжив я, скориставшись паузою, але дід насупився і підняв вказівний палець, як робив завше, вимагаючи тиші.

Міцна поморщена рука склалась в кулак і постукала по стінці труни.

- От гімно! – резюмував дід. – Ні, труна нормальна, сосна добре горітиме. Ситуація – гімно. Одержимість зразу відкидай. Зброю чому не дістав? Чи на останню варту тепер… Взагалі, чому ти?

- Дід?! – спитав я. Це як, мать його, так?! Він же два дні мертвим валявся, вже помити-переодіти встигли.

- Як бачиш! – огризнувся дід і приклав два пальці до шиї, намагаючись нащупати пульс. – Час не витрачай. Скільки я вже?

- Другу добу.

- Значить не вампір. Хоча… - Дід труснув рукою і в ній з’явився довгий двосічний кинджал. Я машинально дістав пістолет. – Взяв таки, - сказав він. – І чого ми ще розмовляєм? Треба було зразу кулю в лоб!

- Я думав духи чудять. Домовитись хотів.

- Ти з Феррішем уже домовився, - хмикнув дід і поліз в рот пальцями, а потім ще й кинджалом. Через мить щось хруснуло. Старий витягнув із рота довге ікло, витер об піджак і кинув мені. – На, полюбуйся.

Я відхилився, дозволив зубу пролетіти повз і впасти на мармурову підлогу. Дід схвально хмикнув і додав до ікла кинджал: закинув його до стіни, щоб я не нервував. Я знову відчув ніби знаходжусь на одному з його екзаменів. Тримаючи старого в полі зору, я зробив крок назад і вправо, щоб зуб опинився біля моїх ніг, присів на одне коліно, щоби мати можливість швидко підвестись, і, не нахиляючи голови, одними очима покосився донизу. Тонка крива полоса зубної емалі ще не була повноцінним іклом, але вже могла прокусити шкіру.