Глава друга

Двадцять четверта

Уранці в п’ятницю Марійка вже майже випекла цей страх із голови. Вона добре виспалася, з’їла бабусині гарячі сирники, а в задушливому автобусі по дорозі до школи навіть посміялася з Денисом про привидів, церковні дзвони й божевільних сторожів, які лякають дітей.

— Ти це сама вигадала? — реготав Денис, витираючи носа. — Двадцять чотири! Металюжно! Треба буде пацанам розказати. — Та ну тебе, — мовила вона, але в її голосі вже не було вчорашнього жаху.

Проте перед самою лінійкою вона не втрималася. Смикнувшись, забігла в напівпокритий сутінками коридор і знайшла потрібну рамку. Випуск 1987 року. 11-Б клас.

Вона рахувала довго, двічі, водячи тремтячим пальцем по заляпаному склу. Чотири ряди: шість, шість, шість, шість.

Двадцять чотири.

У верхньому ряду, крайня праворуч, стояла дівчина в білому фартуху з великим бантом. Обличчя її було дивно розмите, ніби фотограф здригнувся в ту мить, коли клацнув затвор. Але Марійка бачила достатньо. Те саме гостре підборіддя. Той самий вигин брови. Та сама ледь крива, нервова посмішка, яку вона щоранку бачила у власному дзеркалі.

«Дурня, — забилося в скронях. — Просто збіг. Незначна схожість».

У кожній занедбаній школі є своя легенда. Біля кожної старої будівлі є ця тріщина в бетоні, куди повільно сповзає здоровий глузд.

На лінійці директорка Віра Леонідівна — огрядна жінка з начесаною вежею волосся — оголосила крізь хриплий гучномовець, що честь пронести першокласника з дзвіночком випала найкращій учениці. Ім'я «Марійка Кравець» пролетіло над шкільним подвір’ям, мов вирок.

Відмовитися було неможливо. Вона зробила крок уперед, наче в кисіль.

Перший клас того року був курям на сміх — одинадцять заляканих дітлахів. Хлопчика, якого їй підсунули, звали Тимко Гончар. Він був хирлявий, блідий, у надто великій сорочці, застебнутій під саме горло. Марійка нахилилася, і дитина видерлася їй на плечі — цупко, мов перелякана кішка. Він був легкий. Неприродно легкий, наче всередині нього не було кісток.

— Тримай дзвоник міцно, — мовила вчителька молодших класів. — Подзвониш, як пройдете вчительську.

Тимко стиснув латунь у долоні, і Марійка відчула, як крижані пальці хлопчика торкнулися її шиї. Вони були мокрі й холодні, мов слизька рибина, тільки-но витягнута зі ставу.

Вони рушили. Подвір’я вибухнуло оплесками, фальшиво загримів записаний на касету марш, батьки виставили телефони. Марійка йшла, відчуваючи, як ці морозні пальці торкаються її вух, скронь, потилиці. Хлопчик нахилився до її вуха так близько, що вона відчула його подих.

Від нього тхнуло яблуками. Старими, мокрими, зимовими яблуками, що розкладаються в погребі.

— Ти не рахуй, — тихо прошепотів він їй у саму раковину.

Марійка здригнулася, але ноги, мов чужі деревяні цурпалки, несли її далі по колу.

— Ти не рахувала себе, — вестибулярний апарат поплив. — Ти рахувала їх. Тому й почула. — Що?.. — ледь витиснула вона. — Двадцять три — це вони, — дзвоник у його руці тихо цокнув. Один-єдиний раз. — А двадцять четвертий — це той, хто мене носить. Кожного разу. Просто не кожного разу хтось уміє рахувати.

Вони проходили повз вікна вчительської. Усі довкола дивилися на неї. Усі посміхалися. Денис підняв руку з телефоном і щось закричав.

Але Марійка раптом побачила: в усіх присутніх — у вчителів, у батьків, у дітей — на обличчях застигла одна й та сама посмішка. Наче її намалювали кулінарним кремом. Наче їх усіх виліпили з одного шматка мертвого воску.

На вежі, високо над дахом, щось важко гупнуло.

— Не бійся, — сказав Тимко ласкаво, майже з ніжністю. — Тут не страшно.

Марійка штовхнула шкільну браму. Вона не тямила, як це зробила: без ключа, без зусиль. Іржаві залізні ворота просто розійшлися перед нею самі. Вона зняла хлопчика з плечей, поставила на пильну землю й відчула, як його волога ручка легко вислизнула з її пальців — наче її там ніколи й не було.

— Дякую, що донесла, — мовив Тимко.

Вона стояла за брамою. Вулиця була абсолютно звичайна: пилюка, липи, чийсь велосипед біля паркану. Червень пахнув бузком і спекою. «Усе, — промайнуло в голові. — Вирвалася. Я за парканом».

За її спиною з важким клацанням зачинився замок.

На вежі озвався чавунний дзвін.

Бом.

Один раз. Повільно, важко, гуркіт покотився на весь пагорб, на висохлий став, на всю заснулу Вербівку. Двадцять четвертий удар.

Вона обернулася.

Подвір’я було порожнє. Жодної лінійки. Жодних мам із телефонами. На порожніх дерев'яних лавках лежали зім'яті паперові гірлянди. А в кожному вікні триповерхової школи, на кожному поверсі, стояли дівчата в білих фартухах і мовчки дивилися на неї. Десятки дівчат. Може, сотні. Щільно, одна біля одної, від першого поверху до самого верху вежі. Деякі були чорно-білі, ніби зійшли зі старих фоторамок, деякі — кольорові. І всі вони усміхалися тією самою кривою, зламаною посмішкою.

У найближчому вікні, на другому поверсі, стояла вона сама.