Епілог

«25 серпня, 20** р.

… Я досі іноді згадую ті страшні роки, коли не знав, що буде завтра і не вірив у те, що майбутнє може бути світлим. Зараз, коли минуло вже два роки з того доленосного дня, пережиті події здаються мені жахливим сном. І я насправді хочу вірити в те, що це був лише нічний кошмар, адже так жити куди легше. Мабуть, краще взагалі не думати про це, забути, заховати подалі, але те почуття щастя й свободи… Це те, що я буду пам’ятати до самої смерті.

Кожного разу, коли йду Головною вулицею, дивлюся на Стіну та арку, де раніше були величезні залізні ворота. Тепер немає ніякого бар’єру, нікого не забирають серед вулиці, і ні від кого не захищаються. Час чорних машин, сліз та прощань скінчився, і на зміну йому прийшла пора усмішок, свободи та виправданих надій.

Мені не віриться, але з того часу я ніколи не казав, що я нещасливий. Неймовірно, проте не було ще жодного дня, коли мені було б сумно чи життя здавалося занадто важким. Диво, чи не так? Колись я й мріяти не міг про те, що буду жити в Центрі і дізнаюся, що означає любити свою роботу. Вже кілька місяців я працюю на кухні одного з найкращих ресторанів, куди тепер може прийти не лише еліта, а й звичайні люди, які жили до цього часу на Околицях. Я навіть не уявляв, як радісно буде бачити знайомі обличчя серед багатіїв.

Колись я казав своїй матері, що все обов’язково зміниться, і я, врешті-решт, мав рацію. Сподіваюся, що зараз вона, живучи в іншому світі, радіє за мене. Хоча я думаю, що і цей світ зараз нічим не гірше.

Учора був прекрасний день. Святкували нашу з Аделіс річницю, однак вгадайте, хто забув про цю дату? Звісно ж, я, і був здивований, коли зрозумів, що вже рік минув з того дня, як ми присяглися бути разом у горі та радості. Коли думаю про це, душа ніби сміється, розливаючи всередині такі приємні та теплі почуття. Аделіс постійно жартувала з Річера, підбиваючи його також купити обручки, а він лише усміхався та хитав головою. Така серйозна та важлива людина, а іноді поводить себе, ніби йому шістнадцять.

Що дивно, так це повернення Мартіна на Околиці. Він відбудував свій зруйнований дім, перетягнув туди всі свої полотна, фарби та пензлі і з ранку до вечора лише малює. Мартіна знають майже всі, адже він чи не єдиний художник у місті. Каже, що в майбутньому відкриє майстерню та буде навчати прекрасному усіх охочих.

Цей світ довів мені одне: досить зробити перший крок – і життя саме підштовхне тебе, вкаже правильний шлях та подарує вірних друзів. Можливо все, і немає значення, де ти, хто ти і наскільки нездійсненною є твоя мета.

Варто лише захотіти».