Частина 12. Зігріті щастям

Звістка про смерть Верховного Голови швидко облетіла Центр і дісталася вух майже всього населення. Тепер усі обговорювали неочікувану смерть від серцевого нападу батька Річера, хитали головами та казали, яким мудрим та рішучим був цей чоловік. Ніхто й подумати не міг, що в усій цій сумній історії є місце неправді. Справжня причина смерті була відома лише чотирьом, на плечах яких зараз лежала відповідальність за завтрашній день, за майбутнє цього міста.

Річер сидів у кабінеті свого батька та дивився в одну точку на стіні навпроти, іноді стукаючи пальцями по поверхні дубового стола. У приміщенні було темно, тому що важкі темно-сині штори на вікнах хлопець щільно закрив: сонячне світло завжди заважало йому мислити. Зараз Річі чекав на візит Радника, сподіваючись почути від нього те, що хотів. Але в очікуванні час тягнувся неймовірно повільно, і хлопець не знав, чим себе зайняти та як заспокоїти натягнуті, немов струни, нерви. Минуло вже два дні з того часу, як він бачив обличчя свого батька востаннє. Не хотілося плакати, вбиватися та жалкувати про смерть Голови, але доводилося робити це удавано, аби відвести від себе можливі підозри. Хоча… Еліта настільки дурна та постійно зайнята своїми проблемами, що всім було байдуже, хто кого отруїв та за що. Кілька днів посмакувавши цю тему на своїх щовечірніх прийомах, вони швидко забудуть про цю подію та будуть продовжувати жити своїм життям. Річера нібито і не дратувало таке ставлення, але якісь змішані почуття все одно закрадалися в його серце та сіяли там якусь образу.

Коли хлопець, одягнений у чорний костюм та білі рукавички, вийшов з машини, біля входу в будинок його зустріла Мері. Вона не знала правди і була впевнена в тому, що Річі жахливо засмучений через смерть батька, тому будь-якими засобами намагалася його втішити. А хлопець робив вигляд, що все саме так, як думає Мері. Він підігравав їй, сумно зітхав та користувався моментом, коли можна обійняти кохану та слухати її шепіт про те, що все буде добре. Не розповідав Мері про те, що планує зробити, і про те, що в його надзвичайно небезпечному плані бере участь Аделіс.

Річер сидів із заплющеними очима за столом, повністю занурившись у свої думки. Він забув навіть про те, на кого чекає, тому, коли у двері постукали, здригнувся, ніби тільки-но прокинувся. А потім тихо промовив: «Увійдіть».

Двері відчинилися, і в кабінет увійшов чоловік із сивиною у волоссі, одягнений чи то в синій, чи то в чорний костюм. Краватка на його шиї була зав’язана неправильно, і Річер мимоволі звернув на це увагу, тому що найменша неохайність в одязі дратувала його.

Це був батьків Радник, який працює на цій посаді вже багато років, а тепер, судячи з усього, повинен стати Радником нового Голови.

– Перепрошую, я запізнився, – промовив чоловік та пройшов до столу, потім, плюхнувшись у крісло, з гуркотом поклав на стіл купу папок.

– Ти зі всім розібрався? – не чекаючи наступної репліки Радника, запитав Річер та нахилив голову у бік.

– Поки що ні, пане Пуерсе. Але я намагаюся уладнати все якнай…

– Я давав тобі два дні. Ти не зміг за цей час отримати якихось дванадцять підписів? – Річі насилу стримувався, аби не зірватися на крик. Він чекав цього так довго, і більше чекати вже не може.

– Розумієте… Для того щоб ви офіційно зайняли посаду Голови, мені потрібно отримати ще лише один документ. Він повинен прийти зі Столиці, буквально завтра-післязавтра, чесне слово! – Радник виставив руки вперед, ніби намагаючись захиститися від гніву Річера.

Хлопець глибоко зітхнув, прикривши очі та відкинувшись на спинку крісла. Він постарався заспокоїтися та придумати, як йому діяти далі. Нерви в Річі зараз були натягнуті, як струни, і будь-яке слово викликало цю огидну лихоманку всередині. Його підпис не буде важити нічого до тих пір, поки він не отримає той самий документ зі Столиці. А коли це відбудеться, лише одному Богу відомо.

– Якщо завтра ти не принесеш мені цей клятий документ, із посадою можеш попрощатися, – холодним голосом промовив Річер, подивився на переляканого Радника з-під лоба.

***

Від Околиць майже нічого не залишилося від того часу, як Фелікс разом із Аделіс потрапили туди через північні ворота. Надворі була ніч, тому вулиці мали ще більш зловісний вигляд. Цієї частини Околиць вогонь дістався в першу чергу, тому тут не було жодної живої душі. До носа дістався запах диму та ще чогось дуже гидкого, і Аделіс навіть думати не хотілося, що може так смердіти. У повітрі літав попіл, який, ніби чорний пісок, вкривав провулки та те, що залишилося від будівель. Вигорілі скелети домівок, що глибочіли чорними проваллями, нависали з усіх сторін та тиснули, тиснули, тиснули…

Фелікс намагався не дивитися навкруги, не слухати звуки, які лунали звідкись здалеку, та просто йшов, дивлячись на засипану попелом та сміттям дорогу. Аделіс ішла трохи позаду, стискаючи руки в кулаки, та плакала. Плакала від того, що перед її очами поставали уявні силуети людей, які тут жили. Вони виховували тут своїх дітей, збиралися за скромною трапезою, спали, звідси йшли на роботу та тут же прощалися з тими, кого забирала Еліта. У цьому місці проходило чиєсь життя, яке тепер знищено, спалено дотла руками бездушних монстрів. Плакала вона і через те, що загинули безвинні люди, і їх родичам ніхто не буде співчувати. Уявляючи, скільки людей залишилося без даху над головою, скільки дітей втратило батьків, Аделіс тремтіла від почуттів, які розривали її душу зсередини. Цей гнів, жага помсти заглушали здоровий глузд. Їй було так важко тримати себе в руках, а сльози все текли по її щоках, спадаючи на вкриту чорним піском дорогу.