Частина 11. Помста

Ніч повільно занурювала Центр у темряву та прохолоду, приносячи разом із собою важкі сірі хмари. Теплий вечірній вітер починав підсилюватися, що явно віщувало легку негоду. Усі крамниці зачинялися, згасало світло на вітринах, аби вже завтра зранку знову загорітися та закликати нових покупців. Здавалося, цей вечірній спокій ніщо не могло порушити.

Постійно поправляючи капюшон плаща та ховаючись від поривів вітру, праворуч Головної вулиці швидко рухався чийсь темний силует. Майже розчиняючись у ночі, він залишився непоміченим чатовими біля воріт, і зник в одному із провулків. Уникаючи світла ліхтарів, він рухався у напрямку до магазину тканин, а потім повернув у бік одного з маєтків. У ході цієї фігури не було видно ані страху, ані хвилювання, лише впевненість у чомусь, що відомо небагатьом.

Коли біля воріт у сад блиснуло світло від ліхтаря, нічний гість зняв із себе капюшон та прискорився, наближаючись до людини, яка чекала його.

– Сподіваюся, я вчасно, – промовив він, заходячи за провідником на територію маєтку.

– Так. Не хвилюйся про це. А тепер тихо, – пролунало у відповідь.

Дві фігури стали швидко пересуватися вздовж огорожі до будинку і зайшли у середину таким самим шляхом, як незадовго до цього увійшли сюди Фелікс із Аделіс. Незнайомці зустріли їх на кухні.

На обличчя загадкового гостя впало тьмяне світло. Це був ніхто інший, як Річер Пуерс, син Верховного Голови. А з ним поруч, тримаючи в руках ліхтар, стояв Мартін.

– Ну що, тепер усі у зборі, – констатував Марті та всівся за стіл, перед цим щільно зачинивши усі двері, аби ніхто нічого не почув і не побачив.

Річер сів поруч із ним, знявши з себе плащ та повісивши його на спинку стільця. Якийсь час у кімнаті панувала тиша, яку порушував лише тріск вогників свічок.

– Я так розумію, що ваша мета – забрати додому Мері? – Річер заговорив першим, подивившись спочатку на Фелікса, а потім на Аделіс.

– Саме так, – кивнула Аделіс та трохи нахилилася вперед. – Ти ж можеш нам допомогти?

– Хах… Я-то можу, але не впевнений, чи хоче цього Мері. Тим паче на Околиці я її не відпущу, доки не переконаюся в тому, що наказ батька знищено, – по ньому було видно, що він вкрай серйозно все каже.

– Але я теж без сестри не збираюся повертатися. Я не знаю, наскільки можна тобі довіряти, – Аделіс похитала головою, дивлячись чорноволосому в очі та трохи насупивши брови.

– Аделіс, він зараз сидить тут із нами, а ти ще маєш сумніви в його надійності? – втрутився у розмову Мартін. – Він ненавидить цю систему так само, як і ти. Тому повір йому, будь ласка.

– Якщо казати щиро, я не хочу повертати Мері туди, де вона жила. Судячи з її розповідей, жилося їй несолодко, а поруч зі мною вона буде захищеною. Так, вона досі слуга, але лише для вигляду. Коли все закінчиться, вона забуде про це назавжди, і я докладу до цього всі зусилля.

Тепер Аделіс побачила щирість в очах у Річера і сама того не розуміючи, дійсно повірила його словам.

– Так що ж, ми марно так ризикували, аби потрапити сюди? І повернемося назад ні з чим? – заговорив Фелікс, розчарувавшись у всьому цьому.

Річі загадково посміхнувся і кілька разів покивав головою перед тим, як відповісти:

– Ні. У мене є план, і я на всі сто відсотків впевнений, що він спрацює. Ви повинні мені допомогти.

***

Увесь день Річер провів, розмірковуючи про те, що йому доведеться зробити. Він знав, що вчора батько підписав наказ, хоча повинен був зробити це сьогодні. Оскільки на Околицях дізналися про те, яке злодіяння задумала влада, люди почали підіймати повстання. З ранку до вечора вони стояли біля воріт, намагаючись потрапити в Центр. Цей галас розносився на велику відстань, що навіть іноді, ідучи Головною вулицею, Річер чув його. Зсередини хлопця розривало на частини якесь незрозуміло почуття, яке, напевно, виникло через те, що на його плечах лежала величезна відповідальність. Принаймні троє людей сподівалися на нього, як ніхто ніколи не сподівався, і цього було достатньо, аби додати впевненості.

До полудня наказ почав вступати в силу. Зазвичай це не відбувалося так швидко, але сьогодні було вирішено розпочинати негайно. Річер, визираючи зі свого вікна, бачив стовпи сизого диму, джерела яких ховалися далеко за Стіною. Він не міг дивитися на це, знаючи, що там саме у цей момент гинуть невинні люди. Але одночасно це розпалювало в ньому ще більшу ненависть до батька.

Коли Річер був маленьким, він і подумати не міг, що його батько колись стане таким жорстоким тираном, який не мав ані серця, ані душі. Річер зростав без матері, і саме батько забрав цю радість. Принаймні Річі був у цьому впевнений. Він бачив, що батько ніколи не любив матір, він бачив у ній лише людину, яка повинна була народити йому спадкоємця. І після того, як це сталося, не було більше сенсу тримати її поруч. Маленький Річі постійно бачив у будинку незнайомих йому жінок, бачив, як плакала його мати. Хлопцю теж було боляче, але він мовчав і намагався любити батька. Лише до тих пір, поки не пішла мати.

Одного ранку Річі прокинувся і не побачив її. Мати зникла, як і усі речі з її кімнати, як усі її улюблені картини та статуетки. Мовчки пішла не попрощавшись. Вона не змогла більше терпіти того, що людина, з якою планувала прожити все своє життя, більше її не кохає. Та вийшло, що мати зовсім забула про те, що в неї є люблячий син, який і зараз любить її, навіть не знаючи, чи жива вона досі.