Частина 10. Заборонений плід

Аделіс залетіла на кухню, ніби стріла, і одразу ж кинулася до Фелікса.

– Я бачила… Я її бачила! Вона там, вона із Річером… – уривками говорила дівчина, дивлячись на присутніх крізь скляні сльози. Але ніхто не розумів, що відбувається, тому Феліксу довелося схопити її за плечі та трохи струснути, аби привести до тями.

– Що сталося, Аделіс? – Фелікс був схвильований не менше неї, і це було чітко чутно в його голосі.

– Феліксе… Там Мері. Я бачила її, вона прийшла із Річером, – Аделіс тремтіла, ніби їй було холодно, і від цього говорити спокійно та рівно в неї не виходило.

– Ти впевнена? – очі Фелікса округлилися, і він відпустив дівчину, зробивши крок назад.

Аделіс кивнула та повільно сіла на стілець, що стояв позаду неї. Навкруги на якийсь час запанувала тиша, яку порушував лише ледь чутний гомін розмов, що лунав із їдальні.

– У нас є шанси її врятувати? – голос у Аделіс став тихим та холодним, ніби жодних почуттів не було в її словах.

– Я не знаю, – відповів він нарешті, зі злістю розтріпавши власне волосся, і шикнув крізь зуби щось нерозбірливе.

Напружена атмосфера нагніталася з кожною хвилиною, і Аделіс не знала, як буде поводити себе, коли їй доведеться знову вийти до гостей із черговим підносом. Вона не могла заспокоїти свої руки, що тремтіли, а на ватяних ногах ходити було неймовірно важко. До того ж дівчина не могла стримувати сльози, які доводилося постійно змахувати з очей. Звісно, Аделіс розуміла, що Мері жива та здорова, з нею все гаразд, однак хто знає, що міг зробити з нею цей Річер. Він же такий самий, як і вся Еліта, їм же начхати на своїх слуг з Околиць. Думки про те, що могло статися із Мері за той час, поки вона тут знаходиться, не покидали Аделіс, і це лише погіршувало ситуацію. Дівчина, хвилюючись, почала повільно схлипувати.

Фелікс не знав, як заспокоїти Аделіс, тому просто мовчки обіймав її за плечі, іноді витираючи з її обличчя сльози та щось тихо кажучи. Але в цей час він уже міркував, як діяти далі, аби визволити Мері. Те ж саме робив і Мартін, навертаючи кола по кімнаті та смикаючи пола свого піджака.

Усі здригнулися, ніби від удару грому, коли пролунав стукіт у двері. Кілька секунд ніхто не рушив з місця, тому що всі були глибоко занурені у своїх думках. Першим до дверей підійшов Мартін та трохи відчинив її, впустивши всередину невисоку постать. Варто було Аделіс підвести очі, аби подивитися на того, хто зайшов, її серце ніби уповільнило свій хід, а потім почало калатати з подвійною швидкістю. Перед нею, ледь помітно посміхаючись, стояла Мері.

– Господар попросив ще вина… Я визвалася принести, – промовила вона та швидко озирнулася, ніби побоюючись того, що її помітить хтось із гостей.

– Боже мій, Мері… – тремтячим голосом сказала Аделіс і підскочила зі стільця, накинувшись на сестру з обіймами. Зараз вона не намагалася вже стримати сльози, та й потреби в цьому не було. Аделіс стільки всього хотілося запитати, але вона лише без упину повторювала «Мері, Мері» та цілувала щоки сестри.

– Як ти тут опинилася? Тебе теж забрали? – нарешті змогла вимовити Мері.

– Ми прийшли тебе рятувати, – відповів Фелікс, ставши ближче до Аделіс та змусивши себе посміхнутися.

– Рятувати? Навіщо мене рятувати?

Це питання, звісно, шокувало усіх присутніх, адже воно пролунало дійсно дивно та… безглуздо.

– Як це «навіщо»? Ти ж служиш Еліті! – Аделіс не приховувала у своєму голосі здивування.

– Але мені тут зовсім не погано жити. Господар… Він обіцяв, що все це закінчиться і всі будуть вільні, – із захопленням говорила Мері, дивлячись в очі сестри. – Він кохає мене, сестро. Він увесь час каже мені це.

– К-кохає? – Аделіс похитнулася та їй знову довелося сісти на стілець.

– Так. Навіть прикраси подарував, дивись. Справжні перлини, – Мері показала пальцем на пару шпильок у своєму волоссі.

Вона хотіла сказати ще щось, але із їдальні почувся невдоволений голос, який потребував поспішити. Мері ще раз обійняла сестру перед тим, як схопити пляшку вина із рук Мартіна та бігти назад до свого господаря.

Аделіс теж більше не дали спокою, вимагаючи постійно виносити страви. Вона бігала із їдальні на кухню і навпаки, то виносила тарілки зі стравами, то приносила цілі гори брудного посуду. Часу роздумувати над тим, що сталося, не було, і дівчина лише іноді встигала зустрітися поглядом із сестрою перед тим, як знову піти на кухню.

Прийом завершився лише пізно ввечері, коли вже горіли всі ліхтарі. Гостей проводжали, довго прощаючись, і уся сім’я Крістай розійшлася по кімнатах, аби готуватися до сну. А слуги в цей час продовжували працювати, прибираючи після пишної вечері.

***

– Але ж, батьку, чому ми не можемо відпустити всіх цих людей? – Річер навіть насмілився підвищити голос, хоча зазвичай не дозволяв собі такого.

– Тому що вони наші слуги, Річі. Що подумають інші, коли ми їх відпустимо? – чоловік, що сидів за дубовим письмовим столом залишався спокійним. – Сім’я Верховного Голови розпускає всіх слуг та повертає їх додому, на Околиці. Погодься, звучить не дуже солідно?