Частина 9. Зустріч

Першим, що відчув Фелікс, був страх. Йому здалося на мить, що все світло на Землі згасло, а перед очами згустилася непроглядна темрява. Він відчув, як пальці Аделіс міцно стиснули його руку, тому він одразу ж передумав її відпускати. За ці кілька секунд усе життя встигло пролетіти перед очами у Фелікса, і він вже встиг змиритися зі своєю трагічною долею.

– Підведіть руки вгору і повільно поверніться, – пролунав все той самий голос, і його власник опустив зброю. Разом з цією дією Феліксу стало трохи спокійніше.

Йому все ж довелося відпустити долоню Аделіс і підвести руки. Дівчина була налякана так само, як і він, можливо, навіть і більше. Вона зблідла так, що, здавалося, зараз же втратить свідомість, проте також підкорилася озброєному незнайомцю. Разом вони повернулися до нього обличчям та примружилися від яскравого світла, яке вдарило в очі і не дозволило одразу розгледіти того, хто стоїть напроти. Кілька секунд продовжувалося дивне для цієї ситуації мовчання, але скоро його порушила Аделіс.

– М… Мартін? – тихо запитала вона, опускаючи руки та здивовано блимаючи очами.

Услід її словам почувся здавлений сміх, а потім незнайомець навів промінь світла на себе, і Фелікс переконався у правдивості слів Аделіс. Перед ними власною персоною стояв Мартін, широко посміхався та по-фірмовому мружив очі. Спочатку Феліксу захотілося зрадіти та кинутися на друга з обіймами, але потім він зрозумів, що тільки що відбувся найгірший жарт, який тільки можна було вигадати.

– Ти нормальний? До смерті налякав нас! – почав сваритися Фелікс, штовхнувши Мартіна в плече. – Не смішно взагалі.

– Та чого ти, шпало? Все ж нормально, тільки не галасуй, мені не потрібно, щоб нас помітили занадто рано, – молодший поправив комір сорочки та ще раз окинув поглядом парочку. Мартін сховав пістолет, який послугував головним засобом розіграшу, за пояс та боязко оглянувся навкруги, – скоріше, але намагайтеся не шуміти.

• хотів було продовжувати лаяти Мартіна, але часу не було. Він знову схопив Аделіс за руку та потягнув услід за Марті, який спритно огинав розкидисті кущі та дерева, на диво вдало орієнтуючись у темряві. Спочатку вони йшли вздовж огорожі, намагаючись притулятися до нього якомога ближче, але потім різко повернули і, пригнувшись, чкурнули у сторону маєтку, який з кожною миттю ставав усе ближче. Фелікса так захопила краса цього будинку, що він мимоволі задивився. А в цей час Мартін тихо пояснював, що заведе їх на кухню через чорний хід, де їх повинна чекати Крістай.

– Потім я розповім вам, що будемо робити далі. Вам же не можна залишатися просто так жити тут, нічого не роблячи. Доведеться працювати, – продовжував розказувати Мартін, постійно дивлячись навкруги.

Ще кілька кроків, і вони впритул підійшли до маєтку. Трійця повернула за ріг і згодом зупинилася за наказом Марті. Він жестом наказав бути якомога тихішими, після чого дістав із кишені ключа. Вставивши його в отвір і зробивши два оберти, почув тихе клацання та відійшов на крок подалі. Він потягнув двері на себе і першою пропустив Аделіс. За нею пішов Фелікс, а сам Мартін зник за дверима останнім.

У приміщені, куди вони потрапили, було задушливо і темно, тому ніхто не вирішив першим іти далі. Аделіс почула тихе шарудіння, а потім простір розрізав промінь світла. Це Мартін підняв догори свій ліхтар. Тепер було хоча б видно, куди йти, аби нікуди не врізатися та не наштовхнутися на один із багатьох мішків, що займали майже всю кімнату. Марті, доволі швидко зорієнтувавшись, попрямував до наступних дверей, які, на відміну від перших, були трохи відчинені, а із тонкої щілини на підлозі протягнулася смужка світла.

Ще трохи – і вся трійця опинилася у просторій кухні, освітленій кількома свічками. Звісно, світло від вогника не могло знищити всю темряву в цій кімнаті, але можна було спокійно роздивитися весь інтер’єр. Уздовж однієї зі стін тягнулися самі лише полиці, стелажі та шафи, напевно, повністю заповнені різною їжею, а біля протилежної стіни стояв довгий дубовий стіл. У дальньому кутку, до якого світло ледь діставало, розмістився старий буфет зі скляними дверцятами.

Однак, окрім тих, хто тільки-но прийшов сюди, у кімнаті знаходилася ще одна людина. За столом, підперши рукою підборіддя, куняла дівчина з розхристаною зачіскою.

– Крістай, ти що, спиш? – Мартін підійшов до неї та рукою торкнувся щоки, від чого дівчина стрепенулася та кілька разів швидко блимнула очима, відганяючи від себе дрімоту.

– Ні! Ні, я не сплю, – вона позіхнула і, заправивши за вухо пасмо волосся, перевела погляд на новоприбулих гостей. – А ви вже прийшли?

– Так. Ось стільці, сідайте, – звернувся Мартін до Фелікса та Аделіс, які до цього часу уважно роздивлялися кухню.

Учотирьох вони сіли за довгий стіл, склавши перед собою руки та спрямували погляд на Мартіна, чекаючи, коли він почне говорити. Спочатку хлопець про щось шепотів з Крістай, а потім вже поставив питання, якого ніхто не очікував:

– Ви вмієте готувати? – його голос звучав дуже серйозно, було б навіть соромно та страшно відповідати «ні», але від правди нікуди не подітися.

– Ні, – синхронно відповіли Аделіс із Феліксом.

– Ох… Добре, тоді будете вчитися. Єдине місце, куди ми можемо вас узяти, це кухня.