Частина 8. Разом до кінця

Темрява повільно розповзалася по Околицях та прокладала шлях ночі, яка наближувалася все швидше. Разом із зірками на Головній вулиці починали загорятися ліхтарі, освітлюючи своїм тьмяно-жовтим світлом вимощену дорогу. Зазвичай здавалося, що день занадто швидко змінюється ніччю, але, коли ти чекаєш темряви, час тягнеться неймовірно довго. У крихітному холодному будинку на чотирнадцятому провулку панувала напружена тиша, яку порушували лише тихі зітхання Аделіс та кроки Фелікса. Він ходив по кімнаті із кутка в куток, нервово заламуючи руки та іноді зупиняючись, аби перевести дух. Хлопець був дуже схвильований. День, який повинен був вирішити багато чого, вже настав, і часу залишилось зовсім мало. Аделіс сиділа на стільці, притискаючи до себе сумку через плече, у яку склала свої убогі пожитки та речі, які не могла полишити. Вона дивилася в підлогу пустим поглядом та розуміла: сьогодні відбудеться те, що може змінити її долю. Дівчина знала: імовірно вона не повернеться живою, а буде заарештована та кинута у в’язницю або загине від кулі чатового.

Фелікс нарешті зупинився біля столу, за яким сиділа Аделіс, та сів на стілець навпроти. Він знову глибоко зітхнув, намагаючись привести в порядок думки та заспокоїти нерви, а потім підняв погляд.

– Так, давай ще раз. О третій годині ночі відбувається зміна патрулю. У цей час ми вже повинні бути якнайближче до воріт і при цьому залишитися непоміченими, – хлопець намагався говорити рівним голосом, але невпевненість в ньому все одно відчувалася.

– Добре, а що робити, якщо нас помітять?

• Бігти.

Фелікс кілька разів кивнув та опустив голову, знову заломивши руки. Зараз він турбувався навіть не стільки про себе, скільки про Аделіс. Хлопець знав, що вона слабша за нього, і у випадку надзвичайної ситуації першою під удар потрапить саме вона. Фелікс був готовий у певний момент зробити що завгодно: зіграти роль живого щита, виміняти своє життя, заплатити будь-яку ціну. І все це задля того, щоб тільки Аделіс залишилася живою.

Дівчина зараз міркувала майже так само. Вона не була готова втрачати знову, тому подумала, що для неї буде кращим, якщо вона віддасть своє життя за чуже. У цьому і є головна помилка людини. Помилка взаємного кохання. Хіба це не егоїзм? Вважати, що комусь, кого ти любиш, буде краще залишитися жити, втративши свою половинку. Справжнісінький егоїзм. Але люди ніколи про це не думають.

– Усе буде добре, – Аделіс подивилася в очі Феліксу та ледве помітно посміхнулася, – повір мені.

Феліксу не лишалося нічого іншого, окрім того, щоб повірити. У ситуації, яка склалася, надія та віра були їх головною та єдиною зброєю, а відмовитися від них було рівно тому, щоб здатися. До моменту виходу із дому лишалося зовсім мало часу, і з кожною хвилиною напруга все більшала. Було важко заспокоїтися, тому що думки про невдачу переслідували та з’їдали зсередини. А це відчуття насправді просто жахливе. Аделіс була вже готова, одягнена та зібрана. Вона чекала Фелікса біля дверей, поки він складав свої речі у рюкзак. Хлопець довго думав, чи брати із собою книгу з оповіданнями, між сторінками якої була вкладена стара світлина, та все ж кинув її до одного з відділень, застібнувши рюкзак та закинувши його на плече. Фелікс підійшов до Аделіс та взяв її за руку, подивившись точно в очі та змусивши себе посміхнутися. Він намагався всім своїм виглядом показати дівчини, що вірить у краще, що у них все вийде. Перед тим, як вийти на вулицю, він обійняв її за плечі та притиснув до себе так міцно, ніби робив це востаннє. Хоча хто знає, можливо, так воно і є.

– Час іти, – тихо промовив він на вухо Аделіс та відпустив її.

Уперше дівчина залишала свій будинок із таким сумом та журбою. Їй здавалося, що вона назавжди кидає стіни, які стали рідними, що віднині це лише частини її спогадів. Але як тільки Аделіс зробила крок у темряву провулку, журба змінилася напливом якоїсь тремтливої надії та відчуттям виповненого боргу. Вона пообіцяла собі, що обов’язково повернеться, коли знайде сестру, і ця обіцянка надала їй сил. Дівчина стискала руку Фелікса, впевнено крокуючи поруч із ним та намагаючись не дивитися навкруги. Аделіс не робила цього лише через те, що Околиці у нічній імлі здавалися ще більш вбогими, аніж вдень. Вона не хотіла псувати собі бойовий настрій виглядом зруйнованих домівок та бідних, брудних подвір’їв, тому до провулка, що веде прямо на Головну вулицю, йшла, дивлячись собі під ноги. На шляху їм не зустрілося жодної живої душі, можливо, через те, що йшли вони обхідними дорогами, забутими та неосвітленими стежками, однак це зіграло їм на руку.

Фелікс зупинився біля повороту, звідки можна було вийти до воріт, і приставив палець до губ, наказавши Аделіс завмерти. Він обережно виглянув з-за рогу, обводячи поглядом дорогу та високі ковані ворота. По обидві сторони від них, ніби по струнці, стояли чатові та притискали до грудей зброю. Їх облич не було видно: вони залишалися сховані під масками, однак очі було видно відмінно – втомлені, але повні відрази, адже будь-кому із Центра було б огидно навіть знаходитися на території Околиць, та ще й уночі. Фелікс не знав точно, котра була година, але знав, що лишилося зовсім недовго. Однак ті хвилини, які він простояв, визираючи з-за рогу, здалися йому безкінечно довгими. У той момент, коли хлопець хотів на мить відвернутися, аби розім’яти занімілу шию та руки, з боку воріт почувся тихий дзвін. Чатові, що стояли до цього моменту майже нерухомо, подивилися один на одного, а потім рушили в одному напрямку геть від воріт. Серце у Фелікса почало калатати у сто разів швидше, і він мимоволі стиснув руку Аделіс, різко розвернувшись до неї.