Частина 7. Подарунок долі

Дні йшли, змінюючись один за одним, і зима повільно відступала назад, даючи шлях першим несмілим променям сонця та слабкому теплу. Сніг потроху сходив, оголюючи все те, що ховав усі ці три місяці. Нехай на вулиці не було вже так холодно, але весна на Околицях завжди приходила не так швидко, як усім того хотілося. По-справжньому гріти сонце починало лише наприкінці квітня, а до того часу небо безжально поливало землю дощами, які розводили на вулицях страшну багнюку. Але нехай і так, весна тут була найприємнішою порою року, хоча б тому, що за нею приходило літо. Весна приносила із собою хоч якесь чи то полегшення, чи то радість. Після зими доводилося довго оговтуватися від принесених снігами та морозами втрат. Можливо, дехто і не був радий приходу тепла, адже є такі люди, які за багато років свого вистражданого життя загубили всі високі почуття.

Життя так само йшло своєю ходою, не змінювалося майже нічого: люди ходили на роботу, не знали, чим годувати себе та сім’ю, і так само терпіли візити Еліти. Однак минулого місяця сталося те, що збило усіх з пантелику. Із приходом Останнього-Двадцять-П’ятого люди, як завжди, були схвильовані та з острахом залишали свої оселі, ідучи на роботу. Але того дня ніхто так і не приїхав. Ворота так і не відчинилися, і цей день завершився без втрат, ніби люди з Центра забули про те, що мали приїхати. Жителі Околиць не могли повірити в те, що на цей раз небеса змилувалися над ними та дозволили хоч раз не страждати, не плакати услід машинам, які зникали за Стіною. Звісно, це було для всіх щастям, та кожен розумів, що це не до добра. Упевнені в цьому були і Аделіс з Феліксом. Якщо Еліта не приїхала цього місяця, то, швидше за все, приїде наступного, і страждання людей буде подвійним. Можливо, вони знову заявляться без попереджень та посіють страх серед людей. Хто знає, а може, вони тепер завжди будуть приїжджати, коли їм заманеться, можливо, і по кілька разів на місяць.

Але жодна із найгірших версій так і не справдилась. Ніхто не приїхав ані наступного дня, ані наступного тижня, ані в останній день місяця. Зима вже остаточно скінчилася, і на вулиці задощило. День починався та закінчувався великими краплями, які зі стуком падали на дорогу Головної вулиці та запорошені доріжки на подвір’ях. Небо без кінця було затягнутим важкими хмарами, і дув холодний вітер, змушуючи людей тремтіти та скоріше повертатися додому. Багато хто терпіти не міг такої негоди, але вони по сутності своїй ненавиділи все, що їх оточувало. А ось Аделіс, як і Феліксу, страшенно подобалися дощі. Дівчина з радістю чекала вихідного, щоб цілий день провести разом із Феліксом, слухаючи звук, із яким краплі розбивалися на склі та підвіконні, а також насолоджуючись голосом Фелікса. Він читав їй оповідання із тієї самої книги з фотографією та казав, що ці історії завжди заспокоювали його. Хлопець читав їх, коли ставало сумно чи були важкі моменти в житті. І нехай Фелікс знав їх напам’ять, йому ніколи не набридала ця книга. Кожного разу він читав її, ніби вперше.

Аделіс спокійно посміхалася, заплющивши очі та однією рукою тримаючи долоню Фелікса, яка лежала у неї на колінах. Вони сиділи одне напроти одного, вкривши ноги кошлатою ковдрою. І нехай вдома було холодно, вони грілися теплом їхніх сердець. Це тепло з кожним днем все більше переконувало Аделіс у тому, що справжнє кохання існує, і пізнати його може будь-хто, не зважаючи ні на соціальний статус, ні на місце проживання та кількість грошей. Це саме те почуття, яке гріє, яке дарує посмішку навіть тоді, коли посміхатися немає причин. Той час, який Аделіс провела разом із Феліксом, став тими дверима, які відчиняють шлях у зовсім нове життя, став тією яскравою фарбою, яка не дає жодної можливості для існування сірості.

• так поринула в думки, що не помітила, як Фелікс замовк. Він тримав розгорнуту книгу в руках, але дивився у вікно. Хлопець мовчав, схоже, він теж про щось глибоко задумався. У кімнаті стояла тиша, яку порушував лише гул вітру та стукіт дощу, але ця тише не була напруженою, як буває між людьми, яким немає про що говорити. Вона була такою, яку не хотілося навіть порушувати, ніби всі потаємні слова заховані саме в мовчанні. Але Фелікс все ж заговорив першим.

– Можна тебе запитати? – він перевів погляд на Аделіс та згорнув книгу, відклавши її на підвіконня.

Дівчина не одразу зрозуміла, що з нею розмовляють, тому знадобилося кілька секунд, аби вона прийшла до тями. Аделіс подивилася в очі Феліксу та кивнула.

– Ти справді підеш зі мною будь-куди? Навіть якщо це буде небезпечно і ми можемо загинути? – голос його був таким стривоженим і зовсім не схожим на той, який зазвичай чула Аделіс.

– Чому ти запитуєш мене про це? Я казала тобі вже багато разів, що ми будемо разом, куди б не пішли, – дівчина трохи посміхнулася, взявши хлопця за обидві руки та стиснувши пальці. А потім, трохи поміркувавши, додала: – Навіть якщо ми можемо загинути.

– Знаєш, Аделіс. У мене зараз таке відчуття, ніби я жив тільки заради цих твоїх слів. Я не вірив, що коли-небудь знайду таку людину, як ти. На щастя, я її знайшов. І тепер точно ніколи тебе не відпущу і не дозволю піти, чуєш? – Фелікс тепер говорив із такою впевненістю, що Аделіс не могла щось заперечити. Їй залишалося лише кивнути у відповідь, адже думала вона так само.

Теплі долоні Фелікса опустилися на плечі дівчини, і він знову обійняв її. Так, як обіймав завжди, міцно та одночасно так ніжно, ніби вона було зроблена із тендітного порцеляну. Він перебирав у пальцях довге волосся Аделіс та посміхався власному щастю, у той час, як сама вона майже не плакала від того, що не вірила у те, що це все відбувається насправді. Вона з усіх сил тримала себе в руках, намагаючись не дати сльозам текти по її щоках. Але почуття виявилися сильнішими, тому Аделіс не змогла перемогти їх. Фелікс одразу відчув, що дівчина тремтить, і повільно відсунув її від себе, аби побачити обличчя. Хлопець здивувався, побачивши, що вона плаче, але не став заспокоювати, зрозумівши, що краще буде дати можливість випустити емоції на волю. Обережно опустивши одну руку на щоку Аделіс, Фелікс нахилився вперед, одночасно з цим притягнувши дівчину ближче. Тепер від поцілунку їх відділяла усього пара сантиметрів, і в одну мить ця відстань була подолана. Серце у хлопця почало битися у кілька разів швидше, коли він зрозумів, що відбулося, але він намагався не показувати свого хвилювання. Губи Аделіс були м’які та солодкі, тому Фелікс насолоджувався цим поцілунком так, ніби він був останній у його житті.