Частина 6. Пліч-о-пліч

Першим, що побачила Аделіс, коли розплющила очі, було яскраве світло, яке лилося з вікна. Сніг, сяючи на сонці, робив його промені тільки яскравішими, тому очі довго до цього звикали. Поряд, підклавши долоні під щоку, мирно спав Фелікс, іноді трохи насуплюючись уві сні та рухаючи пальцями. Дівчина ще з хвилину вдивлялась у його обличчя, задумливо посміхаючись, забувши на ці секунди про все. Тільки ось хлопець тремтів від холоду, який панував у кімнаті, і Аделіс зрозуміла, що всю ковдру перетягнула на себе, залишивши бідолашного мерзнути. Вона мимоволі почервоніла та обережно вилізла з ліжка, перед цим турботливо закутавши Фелікса ковдрою та прибравши волосся, яке, необережно впавши на лоб, так і просило чийогось дотику.

Тихо, намагаючись не шуміти, переодяглась із довгої нічної сорочки у свою повсякденну одежу. Сьогодні вона прокинулася не так рано, як раніше, тому не встигала навіть поїсти. Але для Аделіс це було не вперше, головне, що на роботу не запізнюється. Перед тим, як виходити, вона зупинилася біля вікна і, визирнувши на вулицю, обережно смикнула занавіску та зітхнула, намагаючись переконати себе в тому, що день пройде непомітно. А ще Аделіс силилась викинути з голови вчорашні новини, які приніс Мартін.

– Коли-небудь ми станемо непереможними та безсмертними, і тоді наважимося боротись, – сказала вона сама собі, кивнувши головою та зібравши всю свою волю в кулак.

– Обіцяю, – раптом теплі руки охопили плечі Аделіс і потягли назад, міцно обійнявши.

Дівчина так замислилася, що не помітила навіть, як прокинувся Фелікс. Іноді вона все ж забувала, що не одна в цьому крихітному будинку, і починала, як завжди, розмовляти сама із собою. Але зараз на її питання відповідав Фелікс, хоча це було не обов’язково. Тепер з’явився той, хто слухав і розмовляв з нею.

Аделіс повернулася до хлопця обличчям і знову обійняла його, заплющивши очі. А той, у свою чергу, обережно притиснув її до себе та занурився носом у темне волосся дівчини.

– Усе буде добре, – голос, що прозвучав над самим вухом Аделіс, і те тепло, з яким обіймав її Фелікс, були спроможні заспокоїти та допомогти вирішити абсолютно всі проблеми. Це наповнювало її душу надією та щирою вірою у краще.

Вийшовши на поріг в одній тонкій сорочці та джинсах, Фелікс провів дівчину на роботу, поцілувавши у лоб перед тим, як відпустити, і махаючи у слід рукою до тих пір, поки вона не сховалася за поворотом. Після того як хлопець залишився один, він повернувся додому, прибрав ліжко та сів за стіл із книгою, з якою майже ніколи не розставався. Тут, серед напівстертих сторінок була вкладена лише одна стара світлина, на ній Феліксу всього 15 років. Він щасливо посміхається, а поруч стоїть мати, яка тримає його за руку. Позаду, обіймаючи за плечі маму, – батько у військовій формі. Тільки ось обличчя його не видно: коли Фелікс втратив батька, то зі злості на несправедливе життя ручкою поставив на його обличчі хрест. Мабуть, у такий спосіб він намагався позбутися від спогадів, та це нічого не вирішило, адже на своєму серці хрест не поставиш, а спогади не зітреш. Тепер Фелікс став розумнішим, усвідомивши, що ця фотографія та спогади – єдине, що в нього залишилося. І сяюче обличчя матері, і її посмішка, яка дісталася Феліксу, – від усього цього неможливо відмовитися.

І тепер, дивлячись на це фото та торкаючись зім’ятого паперу пальцями, він уже не плакав, а лише посміхався, прокручуючи в голові всі найцікавіші моменти, які були проведені з сім’єю.

Коли налаштовуєш себе лише на позитивне, погане не відбирає в тебе задоволення сміятися та радіти життю. І ті слова, що сказала Аделіс Феліксу, дали точно це зрозуміти. Життя необхідно прожити з посмішкою, поки дається шанс, адже у будь-який момент воно може його забрати…

Фелікс ще довго сидів би за столом зі світлиною в руках, роздумуючи про все, але потік його думок перервав раптовий стук у двері. І не просто стук, а грюкіт. Спочатку Фелікс не зрозумів, що відбулося, але це було лише миттєве збентеження. Він підвівся, перед цим прибравши книгу з фотографією у тумбочку, та підійшов до дверей. Ледь встиг потягнути її на себе, як у кімнату увірвався Мартін, швидко відскочивши від входу і зачинивши двері. Фелікс зовсім не розумів, що відбувається.

– Що за метушня, малий? – Фелікс схопив Мартіна, який кидався на всі боки, та смикнув на себе, змусивши зупинитись.

Той, подивившись на хлопця розгубленим поглядом, вчепився в його плечі руками та присів, ніби лякаючись, що його побачать із вікна.

– Еліта вже тут, Феліксе, – голос Мартіна тремтів. – Вони у порту зараз, я думав, що не зможу втекти.

– Чекай-чекай, заспокойся. Тебе ж не бачили? – Фелікс запропонував Марті присісти на стілець і дав йому склянку води, щоб той хоч трохи заспокоївся.

– Це кінець, розумієш? Мене точно загребуть, дуже довго щастило, – погляд Мартіна ні на чому не зупинявся, а серце калатало так швидко, ніби зараз точно вискочить із грудей. Усі питання він ігнорував, ніби розмовляючи із самим собою.

– Досить цього, чорт забирай! Якщо ти будеш так казати, тебе точно заберуть. Може, мені тебе на ґанок виставити, аби твої слова справдилися? – Фелікса завжди дратувало, коли хтось поруч починав впадати в паніку та істерику, тому він підвищив голос, все ще намагаючись привести молодшого в чуття. – Нікуди тебе не заберуть, і взагалі, будь сильніше! Поводиш себе, наче дурна дівка!