Частина 5. Початок нового життя

– Кожного дня хтось у світі божеволіє, і здається, що мій час вже настав, – казав Фелікс, коли йшов разом з Аделіс додому.

Тільки що єдина рідна йому людина опинилася під двома метрами землі разом із залишками простого людського щастя та згаслим вугликом надії. Тепер ніхто не знає, чи спалахне він знову коли-небудь, чи знайдеться та іскра, яка зможе це зробити.

Коли вони прийшли додому, Фелікс не сказав більше жодного слова. Аделіс не знала, чим йому можна було допомогти, намагалась втішити, але завжди у відповідь отримувала лише мовчання або сумний, повний сліз погляд. Тоді бажання щось робити одразу зникало, і самій хотілося плакати. Дівчина мріяла обійняти Фелікса, мріяла сказати йому, що все буде добре і що життя за будь-яких причин повинно продовжуватися. Але не дозволяла собі зробити це, тому що боялася нашкодити чи розізлити. Жахливе безвихідне становище, стискаючий біль у серці від одного погляду на Фелікса і ця важка тиша в кімнаті – все нагнітало ще більше. Складалося враження, ніби вони застрягли у часі та просторі, що за вікном нічого не існує, а все життя – туманна омана. Це почуття лише глибше заганяло під ребра голки, змушувало повільно гинути в мовчанні. Але це ще не кінець.

Зима продовжувала мучити всіх страшними морозами і снігопадами. До роботи з кожним днем ставало все важче діставатися, ноги потопали по коліна в снігу, а зуби без упину відбивали шалений ритм. Легке пальто не гріло, а пальці швидко німіли.

Щодня Аделіс із важким серцем залишала Фелікса одного вдома. Боялася, щоб не заподіяв собі нічого. Дівчина досі не розуміла, як йому вдається йти по тонкому лезу між життям та смертю і не падати. За останній місяць він схуднув ще більше, без сліз і не глянеш. Звісно, якщо майже нічого не їсти протягом кількох днів. Аделіс завжди залишала на столі сніданок, але, коли поверталася з роботи, їжа так і залишалася недоторканою. І це починало не на жарт її хвилювати. Вона чула вночі, що Фелікс не спить – тиняється по кімнаті, сидить біля вікна чи на ліжку, звісивши вниз ноги. Аделіс начебто і розуміла його, адже сама втратила рідну людину, та все ж переконала себе, що треба жити далі, навіть якщо важко на душі чи дуже самотньо. Вона не мучила себе голодом, розуміючи, що раз вона має гроші на їжу, то не можна так ставитися до себе. Аделіс не страждала від безсоння, завжди відганяючи від себе думки про сестру. Усе ж таки вона не померла, а лише знаходиться десь дуже далеко і зовсім з іншими людьми. Але матір Фелікса ніхто і ніщо не зможе повернути.

Сьогодні вихідний, і Аделіс твердо вирішила, що потрібно діяти. Інакше, якщо вона нічого не вдіє, то все може закінчитися дуже погано. Уранці, коли вона прокинулася, то спочатку знайшла поглядом Фелікса. Він сидів за столом, дивлячись на пусту склянку. Але ж який у нього погляд… Він був таким пустим, що ставало боязко. Аделіс сповзла з ліжка, накинувши на плечі довгу кофтину, і повільно підійшла до Фелікса. Він навіть не озирнувся. Тоді дівчина поставила поруч стілець і сіла на нього, обережно простягнувши руку до хлопця. Її пальці торкнулися його щоки. Вона була вологою від сліз, але і на цей жест Фелікс ніяк не відреагував. Тільки коли Аделіс тихо покликала його, він, почувши своє ім’я, повільно перевів скляний погляд на неї. Досить було очам зустрітися, як дівчина забула все, що хотіла сказати.

– Що? – голос його звучав так, наче з нього витягли всі емоції.

– Не можна так із собою… Я розумію, тобі важко, але… Але я думаю, що твоїй матері боляче дивитися на тебе. Я впевнена, вона б хотіла, щоб ти посміхався, – Аделіс намагалася говорити впевнено, щоб хлопець їй повірив, та голос зрадливо затремтів, а в носі неприємно защипало.

Дівчина заплющила очі на кілька секунд, а потім продовжила:

– Життя на цьому не закінчилося. Ти знаєш, що тут кожного дня люди когось втрачають. Але ж вони не йдуть за тими, кого вже немає, бо самі комусь потрібні, розумієш? Ти потрібен мені, Феліксе.

Увесь той час, поки Аделіс говорила, хлопець дивився їй прямо в очі, проводячи пальцем по грані склянки. А коли закінчила, то він лише сумно всміхнувся, повернув голову в бік та розтріпав собі волосся.

– Потрібен тобі? Уперше таке чую. Невже я справді такий важливий для тебе? – він знову подивився на дівчину, але на цей раз його погляд був повний недовіри та сумнівів. Від такого погляду Аделіс стало ніяково, ніби вона справді зараз бреше.

– Якби це було не так, я б не турбувалася про тебе… Будь ласка, припини так убиватися, ти матері вже нічим не допоможеш, лише зведеш і себе в могилу.

Дівчина обережно стиснула у своїх долонях руку хлопця, з надією подивившись на нього та ледве помітно посміхнувшись.

***

Сьогодні в гості заходив Мартін. Він сказав, що невдоволений тим, що про нього зовсім забули, а йому вчора виповнилося дев’ятнадцять. Фелікс довго вибачався перед ним і за забутий день народження, і за те, що так довго не бачилися. Хлопець пояснив усі причини, і Марті вже не міг ображатися, зрозумівши всю серйозність ситуації. Увечері вони втрьох сиділи за столом та розповідали про те, що з ким сталося за цей час. Такі розмови піднімають настрій, особливо коли твій співрозмовник іноді каже якісь дурниці та занадто заразливо сміється. Мартін довго показував свої нові малюнки, хизуючись тим, наскільки точним виходило зображення людей та пейзажів. Чого тільки не було на цих листах паперу. І кораблі, і дерева, і старі будинки, і портрети бездомних дітей, і обличчя невідомих дівчат.