Частина 4. На двох

Коли Аделіс розплющила очі, кімнату заливало біле і рівне світло, а повітря ніби дзвеніло від чистоти та незвичної тиші. Фелікс ще спав, як і його мати, тож Аделіс не хотіла будити їх, хоча сама заснути вже не сподівалась. Вона неохоче сповзла з ліжка та, потягнувши за собою ковдру і закутавшись у неї, наче в кокон, підійшла до вікна. Відсунувши пильну занавіску, Аделіс на секунду була засліплена сяючою чистотою провулку. Вона не одразу зрозуміла, чому так ясно і куди подівся весь бруд з дороги. А потім її осінило: сьогодні вранці випав перший сніг. Хвилину Аделіс стояла, тремтячи від холоду та переступаючи босими ногами, і дивилася на сяючу на сонці сніжну ковдру. У голові дівчини роїлося багато думок, і тепер постало питання про те, чи радіти зимі, чи плакати. З одного боку, зима хоч на якийсь час ніби очищувала Околиці, оновлювала вулиці, намагалася сховати весь бруд під снігом, а з іншої – приносила із собою страшні морози, які боляче кусаються та лякають своєю непереможністю. Аделіс прекрасно знала, що до весни доживуть далеко не всі, і це турбувало її більш за все.

– Дивись-но, сніг. Красиво, справді? – від голосу, що почувся за спиною, дівчина здригнулася.

На плечі їй лягли теплі долоні, і Аделіс знову здивувалася тому, що в такий холод у Фелікса не мерзнуть руки. Хлопець стояв позаду неї та, трохи примружившись і посміхаючись, також дивився у вікно. І чомусь дівчині здалося, що цей ранок – найкращий з тих, що вона зустрічала після розставання із сестрою. За ці кілька днів, які Фелікс уже встиг прожити в будинку Аделіс, вона змогла стати йому значно ближчою. Вранці він проводжав її, а ввечері зустрічав. Вихідними вони разом прибирали кімнату. Аделіс допомагала юнаку доглядати його хвору матір. Кожної ночі, коли всі вже спали, дівчина часто не могла зімкнути очей. Вона мимоволі прислуховувалася до дихання Фелікса, а коли вдавалось, то зачаровано роздивлялася його обличчя. Аделіс вже встигла вивчити те, як він хмуриться, як примружує очі, коли посміхається, як куточки його губ опускаються донизу, коли він сумує. Але все ніяк не бажала зізнатися собі в тому, що остаточно закохалася. Можливо, була просто невпевнена в тому, що це саме ті почуття, про які вона думає, адже раніше нічого схожого не відбувалось. А можливо, Аделіс просто боялася. Боялася тому, що знала: усіх близьких людей рано чи пізно доведеться втратити. Ось так і жила з цією думкою, тримаючи справжні емоції під замком десь у глибині своєї душі.

Через те що Аделіс прокинулася набагато раніше за сирену, в неї ще залишалось багато часу, аби зібратися. Вона встигла заплести волосся в косу, знайти в шафі довге старе пальто, розтягнутий мамин шарф та теплий светр. У цих речах дівчина виглядала зовсім кумедно, але вона вже давно перестала турбуватися про свій зовнішній вигляд – на Околицях це просто дурниці. Фелікс, як завжди, проводжав її, так само щиро посміхаючись та кажучи, що зима – це прекрасно. Але коли Аделіс вийшла на вулицю, в обличчя подув холодний вітер, а ноги потонули в снігу. Із рота з кожним видихом виривалися хмарки пари, танучи в повітрі. По заметах снігу було йти важче, ніж Аделіс думала, але ж з трудом, як раз до першого дзвону сирени, вона дійшла до фабрики, разом із натовпом інших працівниць увійшла в будівлю та у звичному режимі взялася до роботи. Сьогодні справи йшли набагато краще, аніж раніше, адже цей ранок подарував відмінний настрій на цілий день. Увесь час Аделіс посміхалася так, що, здавалося, могла своєю посмішкою розтопити весь сніг. Багатьом було незвично бачити її у такому настрої, бо все ж таки нечасто люди на Околицях без причини сяють посмішками.

У той час, як Аделіс була на роботі, Фелікс стурбовано клопотав коло своєї матері. Останні дні їй ставало все гірше, а тепер, коли вдарили морози, Фелікс боявся втратити останню рідну людину. Сьогодні їй було зовсім погано, вона без кінця мучилася від жару, який із кожною годиною ставав все сильнішим. Фелікс не міг знайти собі місця і просто не знав, чим можна допомогти. Кожного разу, коли його погляд падав на матір, серце боляче стискалося, до горла підступав клубок, а на очах з’являлися сльози. Хлопець сам провів цей день, наче у лихоманці, та, на щастя, до вечора хворій полегшало, жар трохи спав, і вона заснула. Фелікс ні на мить не відходив від ліжка і, не випускаючи зі своїх долонь руку матері, постійно повторював, що все буде добре. А через якийсь час, виснажений фізично та морально, теж занурився в сон.

За обідом Аделіс повернулася в компанію своїх подруг, з якими давно вже не спілкувалася так близько, як раніше. За звичним столом знову чувся сміх, і від цього весь світ здавався світлішим, чим є насправді, та й усі проблеми на якийсь час забувались. І саме сьогодні Аделіс зрозуміла одну чудову річ: коли ти в гарному настрої, то навіть час іде набагато швидше. А все через те, що вона і оком повести не встигла, як над Околицями прозвучала остання на цьому тижні сирена. Завтра в усіх жителів довгоочікуваний вихідний. Дівчина поспішала повернутися додому, їй кортіло знову побачити Фелікса, та прийшлося йти довгою дорогою, через те що з приходом зими темніло раніше.

Коли Аделіс уже підійшла до свого дому, то не побачила на порозі Фелікса, який повинен був уже чекати її в цей час. Звісно, дівчина вже почала нервувати, але коли зайшла в будинок, то побачила, що хлопець просто заснув. Він спав, сидячи на стільці біля ліжка своєї матері та поклавши голову на складені руки. Аделіс підійшла ближче і присіла поруч з Феліксом. Вона заглядала в обличчя хлопцю, пильно його роздивляючись та ледве помітно посміхаючись. Вона ж зовсім не підозрювала про те, як важко сьогодні було Феліксу і як сильно він утомився. Аделіс простягнула руку вперед і обережно торкнулася пальцями щоки хлопця, а потім турботливо заправила за вухо прядку його довгого вередливого волосся. Забувши про те, що потрібно хоча б зняти із себе пальто та приготувати вечерю, вона продовжувала сидіти поруч із сплячим Феліксом, ніби щось вишукуючи в рисах його обличчя. Кожного разу, коли вона бачила хлопця, то згадувала їх першу зустріч. Згадувала, як уперше побачила його посмішку, яка стала для неї рятівним маяком у буремному морі. Згадувала, як уперше відчула до нього щось більше за звичайну симпатію, як одного разу змогла взяти його за руку. Але весь час у голові була думка про те, що було б, якби Аделіс ніколи не зустрілась із Феліксом. Як би вона проводила свої дні на самоті, не знаючи, кому розповісти про свої переживання та тяжкий біль. А зараз їй взагалі здається, що вона все життя була знайома з Феліксом і не розуміє, як жила без нього раніше, настільки близьким він для неї став.