Частина 3. Непереможні та безсмертні

– Ми б боролися, правда. Повстали б, якщо б були непереможні та безсмертні. Тоді ми б наважилися боротись, – казав Фелікс кожного разу, коли Аделіс починала говорити про несправедливе життя в цьому жахливому та брудному світі.

– Тоді обіцяй мені, – зовсім серйозно говорила дівчина, – що коли-небудь ми все ж наважимося, що коли-небудь ми станемо безсмертними.

Фелікс жодного разу так і не пообіцяв. Хоча він і розділяв більшість поглядів Аделіс, та все одно дивився на світ тверезо та ніколи не забував про те, що див не буває – навкруги їх давно немає. Фелікс не мріяв про раптовий порятунок, тому що розумів, що в житті ніколи просто так нічого не відбувається. А Аделіс завжди казала, що коли-небудь обов’язково станеться диво, адже не може вічно все бути погано. На що Фелікс тільки розчулено посміхався з наївності цієї дівчини та хитав головою, ніби поглядом кажучи: «Яка ти все ж таки дурненька».

Пройшло вже два місяці з того часу, як Аделіс перестала бути самотньою. Вже два місяці, як вона кожного вечора чекала біля свого дому Фелікса. Він повертався з роботи пізніше – іти йому було довше. Та Аделіс завжди чекала його, скільки б часу це не займало. Вона не могла заснути, якщо не поговорить з Феліксом, не подивиться у його очі і не побачить посмішку. Вона шалено раділа кожного разу, коли наставав вихідний і можна було цілий день провести вдвох. Занадто часто Аделіс стала ловити себе на думці, що з кожним днем їй було усе важче дочекатися закінчення робочого дня.

«Тільки б не закохатися», – постійно повторювала вона собі, намагаючись позбутися нав’язливих думок.

Але вже пізно. Аделіс і сама не помітила, як наївно закохалася в цього високого та худорлявого хлопця. Як стала залежна від його голосу та карих очей, як стала все частіше згадувати його перед сном та несвідомо уявляти, як тепло буде у його обіймах. Звісно, вона була незнайома з цим почуттям, тут рідкістю було кохання. Інколи люди просто відмовлялися визнати це. Тут, у найнижчому зі світів, просто не могло бути такого високого почуття. Ні. Це все неправда. Воно існували завжди і буде існувати, нехай навіть ніхто в нього не вірить. Люди просто не розуміють, що це, можливо, їх останній порятунок. Такий жаданий промінь світла, який з таким трудом пробився до землі, тепер натрапив на перешкоду у вигляді холодної байдужості.

Одного вечора Аделіс познайомилась із Мартіном. Фелікс привів її до нього додому, тому що наполягав на тому, що вона просто зобов’язана побачити його малюнки. Аделіс була вражена, коли опинилася у маленькій кімнаті, у якій абсолютно всі стіни були прикрашені малюнками. Це були справжні картини, і автором цих малюнків дівчина була вражена не менше. Такий собі вісімнадцятирічний розбишака з прядкою сивого волосся та довжелезними ногами. Дивакуватий хлопчисько, який так безсоромно обзивається на старших та сміється над власними жартами. Нехай вони поспілкувалися зовсім недовго, але цей короткий час залишив дуже приємне враження. Життєрадісність та незламний оптимізм Мартіна мимоволі передався і Аделіс, що викликало у неї щиру посмішку.

Коли вона ішла з Феліксом додому, він розказав їй правду про Мартіна. І звідки у нього сиве волосся, і яка гірка правда ховається поза непробивною маскою оптимізму та награної наївності. Усе це так сильно вплинуло на Аделіс, що вона довго думала про те, скільки ж таких людей, які ховають своє горе від інших та живуть із ним наодинці. Думала про те, як це важко та сумно, коли немає кому навіть розповісти про свої думки та почуття. І про те, що Фелікс також може виявитися одним з цих людей…

Лише пізніше Аделіс розуміє, що це було б досить нормально. Вони знайомі зовсім недавно. Чому ж Фелікс стане розкривати настіж свою душу? Можливо, з Мартіном він і ділився чимось потаємним, адже вони давно вже товаришують.

Фелікс ніколи не розказував Аделіс про свою сім’ю, жива вона чи ні, та й про своє минуле теж розмовляти не любив. Він казав, що для нього занадто важко згадувати про те, що робить йому боляче. Аделіс і не ображалася. Її влаштовувало вже те, що вона має можливість хоча б бачитися з Феліксом і чути його голос.

***

Сьогодні, як і завжди, після повернення додому Аделіс чекала на ґанку Фелікса, який ось-ось повинен був прийти сюди. Вона чекала вже довго. Давно перестали проходити повз люди, які поверталися з роботи, а Фелікса все не було. Спочатку Аделіс заспокоювала себе тим, що його затримали на роботі або зайшов дорогою до Мартіна. Але коли навіть п’яні компанії стали розповзатися по домівках, тоді вже дівчина не на жарт розхвилювалася. Бігати вулицями та шукати Фелікса було б безглуздим заняттям – вона навіть не знає, де він живе.

Аделіс безпорадно, постійно заламуючи руки, кидалася по кімнаті від вікна до вікна, визираючи, чи не йде Фелікс. Вона так і заснула, склавши долоні на підвіконні та поклавши на них голову. Їй наснився страшний сон, у якому зібралися усі її жахливі спогади всуміш з версіями того, що могло статися з Феліксом. Тому і прокинулась вона у холодному поту дуже-дуже рано. Спочатку довго не могла зрозуміти, день зараз чи ніч, тому що сонце ще не вставало. Вона вийшла на ґанок та сіла на холодні сходинки, повними грудями вдихнувши ранкове повітря. Голова була на диво ясною, і у ній більше не було жахливих думок, які змушували переживати. Те, що Фелікс увечері не з’явився, звісно, лякало, але з іншої боку, він також людина, і у нього могло щось статися.

Аделіс постаралася максимально заспокоїтися та реально оцінити ситуацію. Звісно, вона переживала за Фелікса. Дівчина більше не перебирала у голові причини відсутності хлопця, бо це лише сильніше хвилювало її. Могла з’явитися паніка, яка приведе думки у неконтрольований хаос. Тоді Аделіс вирішила просто чекати, поки не продзвенить перша сирена, все одно вона вже прокинулась.