Частина 2. Невизнане почуття

Ранок загорявся ледь помітним відблиском на сході, і з першим подихом вітру розповзалося Околицями сонячне проміння; бліде світло холодного осіннього сонця проходило скрізь мутне скло вікон, заливало засмітнені провулки та широку Головну вулицю. На диво, хмари, що зібралися вночі, покірно розступилися, пропускаючи промені ледь відчутного тепла до землі. Можливо, в іншому місці схід сонця виглядав би красиво та живописно, але точно не тут. Разом із життєрадісним блиском сонця, освітлювались і моторшні розвалини покинутих будівель, і скелети спалених дощенту домівок, і гори сміття, і брудні тротуари.

Зі стуком у двері Фелікс із зусиллям розліпив очі і щось нерозбірливо пробурчав. У коридорі чути кроки, і тоді юнак скинув себе ковдру та сів на ліжку, звісивши додолу ноги. Він потер заспані очі кулаком та перевів погляд у вікно, втомлено зітхнувши. Фелікс страшенно не виспався і тому його свідомість та організм ніяк не можуть оговтатися від недовгого сну. Хлопець зовсім не чує напливу сил, як це буває вранці після пробудження, а зовсім навпаки – відчуває лише втому та ломоту у всьому тілі. Закривши обличчя руками, він намагається хоч якось розтормошити себе та змусити піднятися з ліжка. Все ж на роботу йому спізнюватися зовсім не хотілося, тому насилу Фелікс піднявся, розім’явся та натягнув на себе все ті ж самі чорні джинси й сорочку в клітинку без двох ґудзиків. Він вийшов з кімнати та поплентався до ванної, аби привести себе у більш-менш нормальний вигляд. Холодною водою із вмивальника ополоснув обличчя та причесав волосся, а потім підняв голову та подивився на себе.

Із брудного дзеркала на нього дивився змучений хлопець зі впалими щоками та блідою шкірою; на худому обличчі глибокі карі очі здавалися величезними, а тонкі губи майже не відрізнялися кольором від шкіри. Він провів пальцями по шиї, вкритій з однієї сторони татуюванням. Це був розгніваний вовк, що скалиться та граційно ступає килимом з бутонів червоних троянд. То не єдине тату, що є у Фелікса. Кожного разу, коли залишалися хоч якісь зайві гроші, він набивав новий малюнок у якості подарунку. Проте показувати їх та пояснювати значення Фелікс зовсім не любить, тому що кожне з татуювань стало для нього особливим символом, нагадуванням чогось з минулого.

Фелікс зітхнув та знову відвів погляд, тому що його лякав власний вигляд. Кожного разу, дивлячись на себе у дзеркало, він проклинав увесь світ, який довів його до такого стану. Постійно його мучить відчуття незрозумілої провини, начебто він міг щось зробити, але не зробив, щось не довів до кінця. Крім того, його поїдало усвідомлення свого безсилля, нездатності щось змінити.

– Цей світ повний огидних та брудних почуттів, і немає жодного по-справжньому людського, – сказав він собі під ніс та вийшов із ванної кімнати, гримнувши хиткими дверима.

Далі на його шляху кухня, де вже встигли зібратися інші мешканці пансіону. З краю стола сиділа, понуривши голову, висока сумна жінка з п’ятилітнім хлопчиком на руках, поряд з нею дівчина з коротко підстриженим волоссям на пов’язкою на одному оці, а ще далі – хазяйка пансіону з обличчям недоречно життєрадісної підстаркуватої жінки. Скільки Фелікс живе тут, ніколи не перестає дивуватися оптимізму деяких людей, що пережили ці страшні роки. Юнак тихо вітається та сідає за стіл, перед цим взявши тарілку зі скромним сніданком. Кожного дня одне й те саме. Нічого не змінюється. Абсолютно нічого. Той же пустий рис замість нормальної їжі, та сама трохи надбита з краю тарілка та несмачний чай без цукру. І постійно Фелікс мріє про те, щоб жити там, за Стіною, проводити свої дні у розкоші та ні про що не турбуватися. Його жахливо дратує несправедливість. Чому хтось спить на пухових перинах, а хтось працює без відпочинку день і ніч та страждає від нескінченної бідності? Це вічне питання, яке так і залишиться без відповіді, безперестанно турбує хлопця.

З такими думками Фелікс насилу запхав у себе залишок рису, одним ковтком допив чай та покинув пансіон. Вийшовши у двір, він пересік його десятком кроків та опинився у провулку. Фелікс вже звичним шляхом попрямував у сторону порту, проте посеред дороги хтось схопив його за рукав та потягнув на себе.

– Добрий ранок, шпала, – розтягуючи голосні, промовив худорлявий хлопець з трохи схиленою набік головою.

– По-перше, не називай мене більше так, а по-друге, наступного разу я тебе захищати не буду, якщо не прийдеш на роботу, – Фелікс фиркнув та продовжив свій шлях, сховавши руки в кишені.

Цей хлопчина, що так нахабно обзивається, – Мартін, насправді не такий вже й поганий. Просто по-дитячому наївний та занадто легковажний, ніколи не думає, що каже. Скільки разів він уже отримував за свій довгий язик, а результату від цього повний нуль. На вигляд він такий самий, як і усі вісімнадцятирічні на Околицях, проте одне його відрізняє – серед його волосся є повністю сиве пасмо. Так, так, нічого дивного. З тим, що відбувалося тут під час війни, люди не те, що сивіли, вони втрачали розум. А Мартіну багато дісталося. Йому було всього п’ятнадцять років, коли на його очах загинула вся його сім’я, навіть зовсім маленький братик.

Мартін намагається виглядати оптимістом, ховаючи за маскою дурнуватої дитини страшні спогади про минуле. Він взагалі нікому не довіряє і завжди виставляє себе тим, ким насправді ніколи не був. І таких людей дуже багато, їх просто важко розпізнати. Кожний пережив щось, чого вже ніколи не забуде, а почуття, які торкаються цього, забере із собою у землю. Мартін ніколи не турбувався про те, що чекає його попереду, він занадто багато втратив, щоб сподіватися на якесь світле майбутнє. І йому завжди щастило, тому що Еліта з Центра жодного разу не дивилася на нього так, як на того, хто має шанс потрапити за Стіну. Проте, погодьтесь, зовсім журлива картина, коли ти дивишся на вісімнадцятирічного хлопця і думаєш, яке майбутнє могло б чекати його, а він втрачає свої дорогоцінні роки на розвантаження торгівельних кораблів та перенесення важких ящиків.