Частина 1. Біль неминучості

Вечір у цьому місті ще гірший, аніж день. О дев’ятій запалюють ліхтарі, даючи сигнал про зміну настроїв, оточення, людей. Уся розпуста, що спить вдень, виповзає з приходом ночі. Без зупину п’ють гидку на смак випивку (справжньої на Околицях не знайти), наводняють собою вулиці, наповнюють повітря смородом і заважають дійти додому. Раніше їх хоча б розганяли до початку комендантського часу, але після його скасування почалась повна анархія. Ні, звісно, вона і раніше була, проте ми не бачили її. А тепер вона дісталася Околиць і продовжує руйнувати все на своєму шляху.

Сьогодні Фелікс повертався додому один. Було незатишно й огидно проходити повз чергову п’яну компанію, а це доводилось робити у кожному провулку, у кожному подвір’ї. Тому Фелікс намагався йти додому головною вулицею, там цього наброду завжди менше.

Набрід… Але ж він теж до них відноситься, люди з Центру завжди так кажуть. Приїжджають кожного місяця, обирають кілька дівчат і хлопців та забирають їх із собою. Ніхто ще не повертався, але кажуть, що там, за Стіною, їх купують заради розваги, як домашніх тваринок. Тому двадцять п’яте число кожного місяця люди тут назвали Останнім двадцять п’ятим. Його не минути, проте населення кожного разу намагається сховатися, приховати своїх дітей, і саме таких відчайдушних забирають. Страшно всім, і Феліксу також страшно.

«Цікаво, а в Центрі люди так само проводять вечори? – розмірковував Фелікс, крокуючи засмітненим тротуаром Головної вулиці. – Напевно, ні. Збираються у своїх маєтках, п’ють дорогий віскі та глузують з нас. Читають розумні книжки і гріють ноги біля камінів. Не те, що ми, мерзнемо тут, божеволіємо від важкої праці та бідності». Він зупинився і повернувся круг себе. За зруйнованою будовою церкви у вечірньому тумані можна розгледіти силует високої стіни. Вона відокремлює Околиці від Центру, захищає тих, хто за нею, від хвороб та бідноти. За нею інший світ, не такий, як тут. Там чисто і світло, там люди сміються та не рахують гроші, сплять на пухових перинах та носять шовкові сукні. Але насправді ніхто не знає, що там, і не дізнається. Центр – заборонена зона, попасти за неї неможливо, все одно що дістатися неба. Лише якщо тебе заберуть туди.

Фелікс повернув за ріг й опинився у дворі невеликого пансіону. Тут – його дім. У стінах цієї скошеної набік будови з облупленою фарбою на дверях та скрипучою підлогою. Тут лише один поверх і дев’ять кімнат зі спільною ванною та кухнею. У вузькому коридорі тихо і темно, лише із трохи відчинених дверей хазяйки чути бормотання. На вечерю Фелікс спізнився, тому доведеться їсти те, що лишилось з обіду на роботі. Він проходить повз перші три кімнати та відчиняє двері тієї, що під номером «4». Всередині холодно, а на стінах дрижать тіні від меблів. На низькому ліжку із заплющеними очима лежить вже не молода жінка.

– Спить, – сказав сам собі Фелікс, зробивши крок уперед, щоб поправити жінці ковдру й задути свічку.

– Мамо, я обіцяю, що скоро все зміниться, – промовив юнак перед тим, як піти, і вийшов знов у коридор, зачиняючи за собою двері.

Кілька секунд стояв на місці, притулившись спиною до стіни та заплющивши очі, а потім пішов далі. Його кімната під номером «6». Правда, цифра перевернута догори ногами і нікого не турбує, що варто було б повернути її на місце. Поза скрипучими дверима Фелікса зустріла усе та ж набридла тісна кімната. Ліжко на пружинах у кутку, ще непогане, таких вже не дістати; обшарпана тумбочка з парою книг на ній і такі ж старі стіл, стілець та невисокий комод під вікном – ось і все. Ані занавісок, ані килима – таких речей на Околицях давно вже немає. Фелікс обвів кімнату нудним поглядом та попрямував до вікна, дорогою скидаючи з себе пошитий вручну рюкзак. Діставши з кишені коробок сірників, запалив свічку на підвіконні. Світла у цьому пансіоні немає. Тут взагалі нічого немає, окрім нудьги та запаху пилу.

Фелікс закурив передостанню цигарку, як завжди розтягнув її надовго. Він дозволяє собі лише одну на кілька днів, бо дуже дорога насолода. В котрий раз він роздивлявся невеселий пейзаж за брудним склом. Там видно лише вузьку вуличку та старий будинок, що доживає свої останні дні. Усе однотипне та однаково вбоге.

На небі не видно зірок – воно давно вже затягнуто хмарами, важкими, навислими майже над самою головою. Вони ніби нагадують про те, що зовсім скоро стане ще холодніше. Осінь тут приходить рано та неочікувано. В один день раптом опускається температура та починає дути мерзлий вітер. «Найогидніша пора року», – подумав Фелікс та зробив останній затяг. Погасив цигарку об підвіконня та сів на край ліжка. Спати хочеться жахливо, тому юнак забув навіть про вечерю, стягнув з себе брудні чоботи, задув свічку та заліз із головою під тонку ковдру. Він трохи тремтить від холоду, але згодом, коли йому вдалось вгамувати це тремтіння, міцно заснув, аби завтра зранку разом із дзвоном сирени знову прокинутися та йти туди, куди зовсім не хочеться.

***

- От дідько! – свариться на себе Аделіс, несучись по вулицях у напрямку швацької фабрики.

Ранкова сирена дзвонила цілих півгодини тому, а її досі немає на роботі. Таке величезне запізнення вдарить по і без того крихітній зарплатні дівчини. Аделіс добігла до воріт якраз у той момент, коли чергові вже збиралися їх зачинити. Хто не встиг – той запізнився, як кажуть. Дякувати долі, що сьогодні на вході поставили новеньких, тому горе-працівниці не прийшлося вислуховувати довжелезну лекцію та погрози про звільнення з роботи. Усе це взагалі сталося через те, що молодша сестра Аделіс, Мері, навідріз відмовлялася йти до школи. Прийшлося вести її туди за руку, адже залишати одну вдома дуже небезпечно.