Розділ 2

За вікном вирувала негода. Норман сидів у пошарпаному кріслі біля каміна, загорнувши ноги, що ниють від негоди, пледом, з кухлем трав'яного чаю.
Він дивився на полум'я вогню, що танцює, і думав про життя, та минулий час.
Іноді йому здавалося, що час спливає повільно, воно ніби зовсім не рухається, як хмара в спекотний день, яка майже застигла на небі.
А іноді, біжить так швидко і непомітно, наче витікає гірський струмок крізь пальці, що його не зловити. І тільки мокра долоня нагадує про те, що те що було, вже спливло безповоротно.
Стукіт у двері відволік від роздумів. Норман поглянув у вікно, там вже був пізній вечір. До нього в таку годину ніхто не приходив. Його будинок знаходився майже на околиці, а найближчий сусід, Генрі, жив далеко. Відганяючи від себе погані думки, Норман поспішив відчинити двері.
На порозі він побачив намоклого від дощу друга.
— Чарлі, швидше заходь. Чого тиняєшся в таку негоду, чи трапилося щось?
— Норм, друже, — Чарлі переступив через поріг і потис руку друга. — Не хвилюйся. Все добре. Донька із зятем приїхали, тож завтра вранці вже їду. Ось, прийшов запросити тебе на прощальну вечерю. Не хвилюйся за дощ, зять на машині туди й назад відвезе.
— Вже завтра? — сльози защипали в очах Нормана, але він не хотів плакати при другові, тож розвернувся і пішов до столу біля вікна. — Зараз підемо, тільки візьму дещо.
Підійшовши до столу, він втер зморшкуватою рукою сльозу, і взяв загорнутий у папір пакунок.
Потім накинув плащ, з каптуром, і вони вийшли під пронизливий дощ.
Біля хвіртки стояло авто, з якої долинала галаслива музика, але коли вони наблизилися, водій зробив тихіше.
Зятя, Норман, раніше бачив разів зо два. Перший раз вони приїжджали перед весіллям познайомитися, а вдруге, повідомити що Чарлі стане дідусем. Ще тоді хотіли відвезти його з собою, але він відмовлявся, і було це понад п'ять років тому. Селище було дуже далеко від міста, поганий шлях, та й умов проживання гарних нема. Тому тільки після другої дитини, що підросла, вони змогли знов приїхати.
Прощальні промови сказані, пам'ятні подарунки подаровано. А коли почали розвозити гостей, Чарлі попросив Нормана затриматися.
— Норме, ти був мені наче брат, мені важко прощатися з тобою, — голос Чарлі тремтів.
— Мені теж важко. Довгі роки ти був моїм другом, я зберігатиму ці спогади.
— Норм, а може все-таки поїдеш з нами? Марі має великий будинок, усі помістимося.
— Ні, друже. Я хочу тут доживати віку, і бути похованим поруч із дружиною. Та й що я там робитиму? Ні, і не вмовляй навіть.
— Я так і думав, — Чарлі пригладив сиву бороду. — В мене для тебе є подарунок. Ходімо в хлів.
Дощ припинився, але сирість пробиралася під одяг, руки й ноги вкрилися сиротами, і Норм щільніше закутався в плащ.
— Чарлі, що там? Козу ти мені вже подарував. Що ти ще вигадав?
Але друг не відповів, а зайшовши в сарай, поплескав рукою по стегні й промовив:
— Норман, познайомся, це Чарлі.
Як тільки він це сказав, до нас підійшов пес.
— Ти ж пам'ятаєш, що донька ветеринар, а ще волонтер у притулку. Так ось, Чарлі — мисливський пес, породи бігль, але втратив на полюванні око, і господарі від нього відмовилися. За моїм проханням, Мері підшукала тобі друга-компаньйона. Коли вона дізналася про пса по кличці “Чарлі”, то одразу зрозуміла що це доля. Не дивись на травму, він цілком здоровий, тому клопоту з ним не буде. Так що приймай нового друга, на ім'я Чарлі, а ти Чарлі, – Він глянув на пса. — Бережи, нашого друга, Нормана. Гадаю, у вас все буде добре.
Весь цей час Норман стояв, та не знав що робити. Але пес сам підійшов, і почав його обнюхувати. Норм обережно погладив його по голові, почухав за вушком, у відповідь пес почав привітно махати хвостом.
— Привіт тобі, друже! Підеш зі мною? — пес продовжував виляти хвостом. — Ну, ходімо додому.
Норман поплескав долонею по стегні, та пішов до виходу, і пес пішов за ним.
Авто вирішили не чекати, Норм сказав, що прогуляється з новим другом, і краще познайомимось дорогою. Біля хвіртки старі друзі попрощалися назавжди.