Глава 4

Та ніч була найкращою в моєму житті. Ми сміялися, згадували перші дні в Академії, говорили про майбутнє, ніби війни зовсім не існувало. І хоча кожен з нас розумів, що попереду важкі часи — ми дозволили собі коротку мить щастя.

Так дивно було, що саме той Адам, який мене дратував, який казав, що я не підходжу для цього світу, зараз став моїм найбільшим коханням. Я лежала на його плечі, і не хотіла би бути ні в якому інакшому місці.

- Про що задумалась? – запитав мене він.

- Про те, яка я щаслива поруч з тобою, - я подивилась на нього. – Якби не сила дракона, ми би ніколи не зблизились.

- Ми створені одне для одного, - сказав він. – В будь-якому світі, в будь-який час, ми завжди будемо поруч.

І він справді вірив в це. Я потягнулась та ніжно поцілувала його, намагаючись вкласти в це усі свої почуття. Я сподіваюсь, що в нас і справді буде ще багато часу вдвох.

Я прокинулася з першим променем сонця, сповнена енергії й рішучості. Тепер я знала, за що борюся. За цих людей, за світ, за майбутнє. Я маю залишатись сильною та привести людей до перемоги. Вони очікували від мене чогось більшого. І я не збираюсь підвести їх.

Але проблема залишалася — нас було надто мало. Ми не могли просто йти в лобову атаку. Потрібен був план. Розумний. Не самогубчий. І що найцікавіше — ще зовсім недавно я й гадки не мала, що колись готова буду ризикувати життям. Але все змінилося. Світ змусив. Я змінилася.

Я не могла не думати про інших. Про те, скільки з них може не пережити наступний день. І саме з цими тривогами я спустилася в головну вітальню. Сонце ще не встигло високо піднятися, а вже всі зібралися — чаклуни, метаморфи, мій брат Алекс, Лівія та ще кілька близьких друзів.

– Нам не вистояти, – першим заговорив Алекс. Голос його був глухий, втомлений. – Навіть з нашою магією, з усіма артефактами – це нерівна боротьба. Проти армії Вільяма нас просто розчавлять. Це буде самогубство. Він зібрав надто багато метаморфів, та й деякі чаклуни досі допомагають йому. Перемога можлива, але занадто дорогою ціною.

– Так, не треба нам ось цього! – з притиском відповіла Лівія. – Ми не самі. Ми маємо чаклунів, у нас є дракони, і головне – артефакт. І не забувай про Раду. Якщо вони побачать, що Вільям готується до повномасштабного захоплення, то не зможуть залишитися осторонь. Ельфи, чаклуни – вони мають підтримати нас.

– Думаєш, їм є до нас діло? – похитав головою Алекс. – Вони з’являються тільки тоді, коли небезпека торкається їх безпосередньо. Нам доведеться покладатися лише на себе. Але…

Він не встиг закінчити. Надворі пролунав шум – не гучний, але підозріло тривожний. Ми миттєво схопили зброю й вибігли надвір. Я очікувала побачити ворогів. Можливо, розвідку Вільяма. Та побачене вибило мене з рівноваги.

Перед нами стояли метаморфи. Багато. Занадто багато. І більшість з них я впізнала – студенти Академії, викладачі та батьки. Вони прийшли сюди, адже мали якусь мету. А на чолі стояв Брай – найкращий друг мого брата, що працював в Академії.

– Що ви тут робите? – розгублено запитав Алекс. – Хіба щось сталося? Навчання поки припинене.

– Академії більше немає, – просто відповів Брай, злегка посміхаючись. – А йти нам нікуди. Та й ти сам дав мені координати маєтку. Ми подумали, що вам, певно, знадобиться допомога.

– Але ж... ви не всі воїни, – сумніваючись, промовив Алекс. – Вас можуть просто розчавити. В Вільяма є багато професійних бійців.

– І що з того? – втрутилася дівчина з третього курсу факультету мирної магії. – Ти думаєш, ми слабкі? Кожен з нас володіє знаннями, здібностями. Ми не просто діти. Це наша війна так само, як і ваша. І якщо ми не станемо до бою зараз – завтра може бути пізно.

– Ви ж можете загинути... – сказала я, стискаючи в руці меч.

– Як і ви, Каталіно, – відповів Брай з твердістю в голосі. – І як будь-хто. Але ми прийшли, бо вирішили боротися. Ми разом з вами.

У той момент я відчула, як серце стиснулося – не від страху, а від надії. Вперше за довгий час нас було більше. Ми не самі. І, можливо, шанс у нас усе ж таки був. Але тоді я помітила, що всі дивляться на мене. Я спочатку не зрозуміла чому — аж потім усвідомила: маєток мій, і без мого дозволу бар’єр не впустить нікого. Я зробила крок вперед і гучно промовила:

– Я дозволяю увійти тим, хто прийшов з чистими намірами і готовий боротися на нашому боці, - слова давались мені досить легко.

Рейна усміхнулася. Вона зрозуміла: я свідомо обрала формулювання, яке активує заклинання розпізнавання намірів — стародавню магію, притаманну лише власникам цього маєтку. Це був прояв моєї чаклунської сторони.

Метаморфи почали заходити на територію, і більшість пройшла крізь бар’єр без зупинки. Але двоє дівчат залишилися стояти. Мене це насторожило. Я повільно підійшла ближче, тримаючи меч напоготові.

– Ви сюди прийшли з іншими намірами? – обережно запитала я.

Одна з них – та сама студентка факультету мирної магії – посміхнулася, а потім доторкнулася до руки іншої дівчини. Спочатку нічого не сталося. А потім – різкий крик, що розірвав тишу. Тіло дівчини почало деформуватись, а згодом на її місці стояв уже не метаморф, а Колін – один із найближчих до Вільяма. На його шиї світився чаклунський амулет. Перш ніж я встигла щось сказати, він створив портал і зник. Я повернулася до тієї, що залишилася.

– Ось тепер я можу ступити на територію твого маєтку, Каталіно, – спокійно сказала вона. – До речі, я Ангеліна.

– Що ти щойно зробила? – здивувалася я. – Метаморфи не володіють такою магією. Ні одна з відомих рас — теж.

– Я... унікальна. І мої здібності вам знадобляться, - вона посміхалась. – Але можеш бути спокійна – я на вашому боці. Ну що, покажеш, де ми будемо жити?

Я ще довго дивилася їй услід, намагаючись зрозуміти, хто вона насправді. Але згодом відкинула думки — часу обмаль, а роботи багато. Маєток мав стати притулком. Ми швидко розселили всіх — декому довелося жити по п’ятеро в одній кімнаті, але ніхто не скаржився.