Адам

Ось я і повернувся додому. Нарешті ці канікули закінчилися, і починається останній курс. В Академії я відчував себе більш живим, ніж будь-де ще. Родинний маєток завжди залишався чужим, навіть тепер, коли я міг перебувати там без обмежень. Дім не створює стіни чи меблі — це відчуття, яке народжується разом з людьми, які його населяють. А в мене таких людей немає.

Батько та мачуха люблять мене, без сумніву, але ця любов — зовсім інша. Вона не про повну свободу, не про розуміння внутрішнього світу. Я не можу бути поруч, не можу дивитися їм у вічі, бо постійно відчуваю їхнє розчарування. Це відчуття непомітне для інших, але я його відчуваю дуже гостро. Саме воно робить перебування в маєтку нестерпним.

За ці канікули у мене було чимало часу, щоб думати. Тренувальна зала стала моїм прихистком. Там я міг бути наодинці з собою, розслабити розум, відчути своє тіло. І хоча фізичні тренування давали певний ефект, вони не могли замінити емоційної підтримки. Я зрозумів, що в мене немає справжніх друзів.

Ліам спілкувався зі мною лише через вигоду, як і більшість інших. І спершу це здавалося достатнім — взаємовигідна дружба, взаємні послуги, іноді сміх і жарти. Та згодом ця маска перестала працювати. Я відчув самотність, яку не можна було приховати ні тренуваннями, ні спілкуванням із випадковими знайомими. Лише Каталіна могла говорити мені правду без страху засудження. Її слова завжди мали вагу, її погляди бачили більше, ніж вона сама дозволяла показати.

Я повинен був цінувати це, та водночас вона викликала в мені щось незрозуміле. Не фізичний потяг, не цікавість, а щось глибше. Щось, що раніше я не міг ідентифікувати. Каталіна стала для мене загадкою. Минулого року я вже помічав її — вона вирізнялася серед інших, але тепер вона змінилася. Стала більш впевненою, рішучою, самостійною. Її впевненість не походила лише від сили дракона; вона сама стала іншою. І це мене дивувало, одночасно тішило й трохи лякало.

Коли я побачив її після канікул, серце прискорено забилося. Тепло і радість наповнили груди, заповнили думки. Я зрозумів, що скучив. Можна було б списати це на дивний зв’язок драконів, на їхнє чуття одне одного. Колись я читав про те, що дракони відчувають один одного на відстані, і навіть у небезпеці знаходять спосіб відгукнутися. Тоді це пояснювало багато речей, проте зараз усе було інакше. Відчуття тепер було людським, справжнім, інакше не назвеш.

Мені сподобалося це відчуття, але воно приносило з собою й страх. Щось глибше, ніж звичайний інтерес, проникло в моє серце. Я ніколи не розглядав когось так близько, як зараз Каталіну. І вперше я зрозумів, що можу по-справжньому відчувати щось до дівчини. Це не фізичний потяг, не миттєва симпатія, а емоційна близькість, яка заповнює простір між нами невидимими нитками. І хоча мені хотілося відчути це, я боявся.

Бо що, якщо це кохання? А я не можу дозволити собі таке почуття. Це неправильно, бо вона заслуговує на когось іншого. Дрейк? Так, він підходить їй більше. Легкий, щирий, той, хто не приховує емоцій. А я — темний, замкнений, постійно тримаюся на відстані. Обіцяю собі: ніколи не закохаюся в Каталіну. Бо що буде, якщо мої почуття завдадуть їй болю? Якщо станеться те, чого я не зможу контролювати?

Та як би я не намагався відкинути думки, вони поверталися, як хвилі на берег. Я бачив її, сміх, її рішучість, теплі погляди, що пронизували серце. І щоразу розумів: це вже не просто інтерес. Це щось більше, щось, що може змінити моє життя, якщо я дозволю собі відчути.

Мабуть, це і є перше справжнє кохання. І хоч я не хочу цього визнавати, воно існує. Я відчуваю його у всьому: у кожному слові, у кожному жесті Каталіни, у кожному погляді, який вона кидає мені ненароком. Вона стала центром моїх думок, і я боюся, що, якщо не стримаю себе, це почуття поглине мене повністю.

Але поки я змушую себе залишатися на відстані. Обіцяю: Каталіна залишиться для мене загадкою, безпечним острівцем у моєму житті, якого я не торкнуся. Бо кохання, яке не можна реалізувати, — найчистіше і найболючіше. І я мушу витримати це випробування, навіть якщо серце протестує.

Я глибоко видихнув, відчуваючи, як спалахує всередині вогник надії та страху водночас. Мій останній курс починається, і попереду чекає новий рік — нові виклики, нові перемоги, але й нові спокуси. Я готовий до них, але одне залишатиметься незмінним: Каталіна, хоч би що трапилося, залишиться для мене недосяжною. Бо інакше все може обернутися катастрофою.