Глава 12

Нарешті в мене вихідний після важкого тижня. Одразу після закінчення відновленої Академії Метаморфів мені відкрилося досить багато доріг, адже тепер всі знали, що я хранитель артефакту. До того ж ще й чорний дракон. Однак я обрала роботу в Раді, разом з Адамом. Ми збиралися змінити деякі правила метаморфів, і на це йде досить багато часу та сил. Та тепер всім має стати краще. Звичайно прибічників Вільяма досить швидко знайшли, а мені ж таки вдалося продовжити вивчати магію чорного дракону. І хоч тепер Віктор офіційно здався Раді, і його позбавили магії, проте всі пам'ятають, що він мені допоміг. Саме тому в нього був шанс виправити все. І я справді вірила, що в нього вийде.                                                                                                                                        

Зайшовши в будинок, я нарешті могла розслабитися. Ми з Адамом майже одразу після завершення навчання почали жити разом. До офіційної реєстрації наших стосунків ще далеченько, та й ми такі молоді, але нам непогано разом. Я і справді була щаслива разом з цим чоловіком. Він був для мене всім світом. Коли я увійшла до кімнати, то на мене очікував сюрприз. Адам приготував вечерю. Що ж, це не так вже й неочікувано, адже частіше саме він цим й займається.                                                      

- Ти знаєш, що колись мене цим розпестиш? - посміхнулася я, поцілувавши хлопця.                           

- Нічого страшного, думаю я якось переживу. - посміхнувся він. - До речі, Рейна чекає на нас в суботу вдома. Вона скучила. Та й тато з мамою хвилюються, що ми знову десь зникли.                                 

Останнім часов в Адама стали просто прекрасні стосунки з батьками. Він нарешті зрозумів, що Каміла і справді ставилася весь час до нього як до рідного сина, і навіть стількома речима пожертвувала заради нього. Тепер хлопець називає її "мамою". І для жінки це просто найкраща нагорода за всі старання.                                                                                                                                                  

- То нехай приходять сюди. А краще приїдуть на кілька днів. Родерік підготує кімнати. - посміхнулася я. - Маєток просто величезний, місця вистачить всім.                                                                                 

- Ну ти ж знаєш її. Тому ми маємо бути. - посміхнувся хлопець. - А я давно казав, що люблю тебе?     

- Ще зранку. - розсміялася я. - А що, правда любиш?                                                                                 

- Та ні, жартую. - я штовхнула його в плече. - Звичайно люблю, Каталіно. І буду любити все життя. До кінця своїх днів.                                                                                                                                       

- Обіцяєш? - я уважно подивилася на Адама.                                                                                          

- Обіцяю.                                                                                                                                                     

В той же момент, забувши про їжу, я його притягнула у свої обійми та поцілувала. Зараз все було спокійно, але лише питання часу, коли світові загрожуватиме нова небезпека і які ролі ми зіграємо в новій війні. Однак це навчило мене найголовнішому - цінувати те, що ми маємо. Тому поки я буду насолоджуватися життям, а що буде завтра - покаже лише час...