Глава 12

Нарешті настав вихідний, і після надзвичайно важкого тижня я відчула, як кожна клітинка мого тіла вдихає глибше. Академія Метаморфів була відновлена, і зі світом змінилося багато чого. Тепер усі знали, хто я насправді: хранитель артефакту, чорний дракон. З цією новою роллю відкрилися безліч можливостей, але вибір залишався за мною.

Я обрала шлях служби в Раді, разом із Адамом. Ми й досі залишалися нерозлучними. Зміни, які ми планували, були складними й вимагали надзвичайної концентрації та сили, але я була впевнена: ми зможемо це зробити. На кону стояло не лише наше майбутнє, а й майбутнє всіх метаморфів, усіх тих, хто покладав на нас надії. Я відчувала відповідальність за кожного, хто довірився нам, і це відчуття підживлювало мою рішучість.

Алекс таки повернувся до роботи в Академії Метаморфів і тепер став ректором. Виявилося, що він зблизився з Ангеліною, і вони почали стосунки. Ангеліна, була народжена від союзу метаморфа та феї. І королева Іллірія була її якоюсь тіткою, тому вони і схожі. Але дівчина обрала жити серед нас.

Та тепер її більше ніхто не зневажав, і вона могла нарешті почуватися повноправною частиною нашої громади. Я спостерігала за ними з тихою радістю: навіть у темні часи життя продовжувалося, і любов знаходила свої шляхи, м’яко проростаючи серед руїн минулого.

Незважаючи на підтримку багатьох, прибічники Вільяма не змусили себе чекати. Він не здавався, і досить швидко знайшов собі союзників серед тих, хто не погоджувався з новими правилами. Але я не хвилювалася. Моя мета була ясна, і я продовжувала вивчати магію чорного дракона, все глибше пізнаючи силу, яку тепер носила в собі.

Ця магія була непростою: вона вимагала контролю, дисципліни та внутрішньої гармонії, і щодня я тренувалася, щоб не підвести ні себе, ні тих, хто мені довіряв. Кожна хвилина практики зміцнювала мене, і я відчувала, як мої крила сили стають сильнішими, мов готові до нового польоту.

Віктор, хоч і був позбавлений магії після поразки, залишався в моїх думках. Я вірила, що він ще може виправити свої помилки. Можливо, колись він стане важливим союзником у боротьбі за справедливість. Минуле не можна стерти, але його можна використати, аби навчитися, стати сильнішим і мудрішим. Я тримала це в голові, знаючи, що навіть ворог може стати другом, якщо зробить правильний вибір.

Прийшовши додому, я відчула, як усі накопичені напруги залишають мене. Це був момент, коли можна було просто заспокоїтися і відпочити. Адам, зі своєю звичкою планувати все до дрібниць, приготував вечерю. Стіл був накритий акуратно, навіть із трохи смішною увагою до деталей — чашки стояли рівненько, свічки горіли м’яким світлом, а на повітрі пахло свіжою випічкою, що тільки додавало відчуття домашнього тепла.

Було чудово. Хоч я й любила готувати сама, але Адам здавався щасливішим, готуючи для нас разом. Він робив це не просто як обов’язок, а з особливим шармом, і я не могла не оцінити його турботу. Мені хотілося затримати цей момент назавжди — цю простоту і спокій, які були такими рідкими у нашому житті.

Я посміхнулася, підійшовши до нього, і поцілувала його в щоку. Такі моменти були неймовірно цінними, і я обожнювала наші тихі вечори. Вони здавалися маленькою віддушиною серед всього хаосу, що ми пережили, і я відчувала, що саме ці миті роблять наше життя справжнім.

— Ти знаєш, що колись мене цим розпестиш? — запитала я, заглядаючи йому в очі.

— Нічого страшного, думаю, я якось переживу, — відповів він із легкою усмішкою, і я відчула, як його слова обволікають мене теплом. Його гумор завжди був моєю опорою, і я любила його за це. — До речі, Рейна чекає на нас у суботу вдома. Вона скучила за нами, а тато з мамою хвилюються, що ми знову десь зникли.

Він говорив це з такою теплотою, що я відчула, наскільки важливими для нього стали ці стосунки з родиною. Раніше він не завжди усвідомлював, скільки саме Кармен зробила для нього. Тепер він називав її «мамою», і це змінило все. Я раділа за нього, адже це означало, що він справді знайшов свій дім, своє місце, і тепер міг ділитися цим із нами.

— То нехай приїдуть до нас. А краще залишаться на кілька днів, — сказала я, посміхаючись. — Маєток величезний, місця вистачить усім.

Адам знову посміхнувся, а в його очах відображалося розуміння і ніжність. Наші родини зблизилися, і всі чекали, що одного дня ми одружимося. Можливо, колись так і буде. Але зараз не час думати про церемонію.

— Ну, ти ж знаєш Рейну, — промовив він, обіймаючи мене за плечі. — Тому ми маємо бути у неї.

Я посміхнулася, знаючи, що це так і буде. Рейна завжди ставила сім’ю на перше місце. Але в той момент я відчула ще щось більше: навіть серед усіх цих змін ми з Адамом залишалися найбільшим скарбом один для одного.

— А я давно казав, що люблю тебе? — раптом він запитав, підморгнувши.

— Ще зранку, — сміялася я, і в душі знову заграла тепла нота.

Це було приємно — чути ці слова просто так, без нагоди, без причини. Якби не він, моє життя не було б таким яскравим і спокійним. Але Адам не зупинився, а продовжив уже серйозніше:

— Я не жартую, — сказав він. — Я шалено кохаю тебе, Каталіно. І буду любити все життя. До кінця своїх днів.

Я зупинилася, подивившись йому прямо в очі, шукаючи щирість. І побачила її. Яким би важким не був наш шлях, це було те, що я завжди прагнула: бути з ним, разом, завжди.

— Обіцяєш? — запитала я, бажаючи почути ці слова як обіцянку на все життя.

— Обіцяю, — він прошепотів, і я відчула, як ця обіцянка розцвітає в серці.

Несподівано я відчула, що забула про вечерю. Всі думки, всі турботи розтанули в його обіймах. Я притягнула його до себе, і ми поцілувалися, як ніколи раніше, немов цей момент був єдиним важливим у світі.

Світ навколо був тихим і спокійним, але я знала: це лише тимчасово. Небезпека може повернутися в будь-який момент. Усі ці зусилля, всі ці зміни — ми лише починали шлях, що приведе нас до нових випробувань. Але зараз, у цей момент, я вирішила відкласти всі турботи і просто насолоджуватися життям. Зараз ми мали одне одного. А що буде завтра — покаже лише час.