Адам

Мені досі не вірилось, що нам все ж вдалося перемогти. Це був ніби якийсь сон. Хоча ми й понесли втрати. З одного боку добре, що не багато. Однак кожний був важливий для нас. Тому хоч це є спільна перемога, та сьогодні ми не будемо радіти. Ми маємо попрощатися з кожним, хто віддав своє життя, аби врятувати цей світ. Вони були героями. 

Каталіну ж я знайшов все ще біля тіла її прийомної матері. Вона просто дивилася на жінку, не говорячи ні слова. В такому ж стані був і Алекс, що знищив свого батька. Його ж заспокоювали Брай та Ангеліна, що вже дивно. Тому я обережно підійшов до своєї дівчини. Я не говорив абсолютно нічого, а просто обійняв її. Всі слова зараз були просто зайвими. Вона тихо притулилася до мене, ховаючи сльози.

І я розумів її. Ці люди все ж виховали її, і було доволі важко. Але так мало бути. До того ж вона, як і хотіла, нарешті помстилася за смерть своїх рідних батьків. Десь поруч я бачив батька та Камілу, що перевіряли померлих ворогів чи не мають вони при собі якихось пасток. Каталіна ж побачила це, і відійшла до брата, а батько підійшов до мене. 

- Синку. - сказав він, притягуючи мене в свої обійми. - Ти в мене такий молодець. Ти справжній герой. Пробач мене за все, прошу. За всі мої помилки. 

- Все добре. - посміхнувся я, а в очах тата стояли сльози.

- Яке щастя, що ти цілий. - мене обійняла Каміла.

І лише зараз я зрозумів, що ця жінка по-справжньому любила мене як рідного сина. Вона мене виховувала, все життя присвятила, аби вберегти від всього. Каміла ж може тому й не мала власних дітей. І тільки зараз я розумію, що був до неї дуже не справедливий.

- Дякую, мамо. - врешті сказав я.

Від цих слів вона мало не розплакалася. Я знаю, що вона весь час чекала, доки я їй це скажу, однак я так і не зміг. Та тепер я змінив своє ставлення. І в Каміли нарешті з'явився син...