Адам

Мені досі не вірилось, що нам все ж вдалося перемогти. Це був ніби якийсь сон. Хороший, проте занадто великою ціною нам це далося. Ворог знищений. Хоча ми й понесли втрати. З одного боку, добре, що не надто багато. Але кожний був важливий для нас. Тому хоч це є спільна перемога, сьогодні ми не будемо радіти. Сьогодні ми будемо проводжати в останню путь тих, кого втратили.

Ми маємо попрощатися з кожним, хто віддав своє життя, аби врятувати цей світ. Вони були героями. Кожен із них знав, на що йде, та я не хотіла, щоб для них така доля була призначена. Важко було уявити, що всі ці люди більше ніколи не повернуться додому, більше не почують сміху рідних, не відчують спокою у власних кімнатах, не дотягнуться до рук тих, кого любили.

Каталіну ж я знайшов все ще біля тіла її прийомної матері. Вона просто дивилася на жінку, не говорячи ні слова. Дівчині довелося вбити її. І хоча вона була жахливою людиною, Кет усе своє життя вважала її рідною. Її очі були спустошені, а губи стискалися в тонку лінію, мовби стримуючи крик болю та гнів. Її магія ще тремтіла, ніби не могла відпустити те, що сталося.

В такому ж стані був і Алекс, що знищив свого батька. Його заспокоювали Брай та Ангеліна, що виглядало дивно, але зараз ми всі об’єдналися як один у цей важкий момент. Важко було тримати себе в руках, адже навколо панувала тиша після бою — така глуха і важка, що здавалося, кожен подих міг стати останнім.

Тому я обережно підійшов до своєї дівчини. Я не говорив абсолютно нічого, а просто обійняв її. Всі слова зараз були просто зайвими. Вона тихо притулилася до мене, ховаючи сльози, а я відчував її тепло, її ритм дихання, її слабкість і силу одночасно. Каталіні потрібна була підтримка, а я був готовий дати її, не залишати навіть на мить.

І я розумів усе. Ці люди все ж виховали її, і це було важко. Але так мало бути. До того ж вона, як і хотіла, нарешті помстилася за смерть своїх рідних батьків. Тепер дівчина зможе знайти спокій, а Діана та Самаель віднайдуть свій спокій у світі, який вони захищали.

Десь поруч я бачив батька та Кармен, що перевіряли померлих ворогів на наявність пасток чи прихованої магії. Я часто забував, наскільки сильним воїном була Каміла. Вона знищувала ворогів із особливою люттю, і видно було, що робить це не лише для захисту світу. В першу чергу вона оберігала свою родину, тих, кого любила, навіть якщо це означало ризикувати власним життям.

Каталіна, помітивши це, відійшла до брата, а батько підійшов до мене. Після всього, що ми пережили, потрібна була підтримка, і просто бути поруч стало важливіше за будь-які слова.

— Синку, — сказав він, притягуючи мене в свої обійми. — Ти в мене такий молодець. Ти справжній герой. Пробач мене за все, прошу. За всі мої помилки, — в його очах стояли сльози. — Я пишаюся тобою.

— Все добре, — посміхнувся я. — Ти найкращий тато, якого я міг би уявити. Тому мені немає за що ображатися на тебе.

— Яке щастя, що ти цілий, — Кармен підійшла та міцно обійняла мене. — Я так боялася, що більше ніколи не побачу тебе.

І лише зараз я зрозумів, що ця жінка по-справжньому любила мене, як рідного сина. Вона виховувала мене, присвятила життя тому, щоб я вижив і був щасливим, аби я не знав страху і болю там, де могла їх вберегти. Кармен могла мати власних дітей, але своє серце вона віддала мені повністю. Вона терпіла мій жорсткий характер і чекала, поки я нарешті прийму її любов.

— Дякую, мамо, — врешті сказав я. — Пробач, що лише зараз зміг це сказати. Ти була справжньою матір’ю для мене.

Від цих слів вона мало не розплакалася. Я бачив, що вона чекала на ці слова довгі роки, і тепер нарешті отримала їх. І я, нарешті, змінив своє ставлення. У Кармен з’явився син, а в мене — справжня матір.

— Адаме, ти завжди був і будеш для мене справжнім сином, — посміхнулася вона. — І я тебе пробачаю.

Від цього мені стало набагато легше. Після стількох років я нарешті зміг прийняти все, що сталося, і отримав те, чого прагнув усе життя — справжню родину та кохану дівчину. Тепер ми були разом. Тепер ми могли жити, не лише виживати, а саме жити.

Я відчував, як у серці розливається спокій. В очах Каталіни блищали сльози, але вони були іншими — це були сльози звільнення, спокою, щастя. Ми стояли серед розореного поля бою, серед тих, хто віддав усе за світ, і все одно відчували, що можемо жити далі.

Повітря було сповнене запахів пороху, магії і трохи солоного від поту та сліз. Навколо стояли друзі, родичі, ті, хто вижив, — і кожен з нас мовчав, розуміючи, що перемога завжди має свою ціну. Ми не святкували її. Зараз це була тиша, спокій після бурі, час, щоб відчути людяність, ніжність і підтримку один одного.

Каталіна міцно тримала мене за руку. Я теж притиснувся до неї, обігріваючи теплом свого тіла. І в цьому моменті я зрозумів, що все було не даремно. Ми перемогли, бо в нас була любов, віра і сила стояти один за одного. Це була наша перемога, перемога не лише над ворогом, а й над страхом, сумнівами і темрявою, що жила в серці кожного з нас.

Навіть у тіні втрат, серед сліз і печалі, ми змогли відчути справжню цінність життя. І тепер, коли ворог знищений, коли правда восторжествувала, ми могли почати все спочатку. Ми були разом. І цього було достатньо.