Глава 10

На світанку, коли перші промені сонця тільки-но торкалися землі, ми вже стояли на лінії фронту, готові до останньої битви. Вітер холодно пестив наші обличчя, а атмосферу важких сподівань і нервового напруження розривала тиша, що передувала бурі. Тільки один Вільям мав вирішальне значення у цій битві.

Всі ми чекали на нього, спостерігаючи кожен рух, кожну тінь, що могла вказати на його наближення. Ми були готові як ніколи. І сьогодні все може закінчитись. Або для нас, або для нього.

Віктор, колишній союзник Вільяма, зник ще до початку бою. Як він і казав, хлопця більше не цікавило це все. Він не прагнув абсолютної влади, та і реально оцінював шанси. Тому зараз він десь переховується, а коли все закінчиться – здасться Раді. І я йому допоможу.

Погляд Вільяма, коли він з'явився на горизонті, був сповнений самовпевненості. Він був упевнений у своїй перемозі, хоча насправді це була лише ілюзія. Я знала, що перед тим як він вступить в бій, ельфи та чаклуни, які заховалися, матимуть змогу перенестися сюди, коли прийде потрібний момент. Це буде те, що його шокуватиме.

Ми вже були готові до сюрпризу. В маєтку ми залишили дітей у безпеці, і Родерік залишився з ними, щоб охороняти. Я не сумнівалася, що вони залишаться в живих, адже ми застосували всі можливі захисні заходи. І якщо ми програємо, то до них все одно не доберуться. Та й буде кому розказати про те, що тут сталось.

- А я бачу, вас нічим не злякати. Такі хоробрі, - сміявся Вільям, закидаючи нас словами, які мали нас спровокувати. - Ну що ж, дуже шкода, що мій син не передумав, адже ви просто приречені на провал. Хіба що так і будете ховатися за бар'єром. Тоді ви просто жалюгідні.

Я крокувала вперед, не відступаючи, хоч і чула, як серце б'ється швидше, а кров приливає до щік. Я відчула, що настає момент. Момент, коли я більше не могла мовчати. Віктор вже не міг нас зупинити, Вільям – теж.

- Я тебе не боюся, як і кожен з тут присутніх, - я зробила рішучий крок за бар'єр. - Знаєш твою головну помилку? Ти занадто самовпевнений, а це не так. Ти ніщо, і абсолютно не гідний носити прізвище Варгас. Мій справжній батько, він був істинним нащадком відомої родини. Ти лише помилка.

Я спостерігала за його реакцією – як його обличчя викривилося від люті. Він вирвався з відчаєм, але я була готова до цього. Я повторила ті слова, які він сказав Ангеліні. Проте зараз я говорила саме так, я думала. Він – ніщо.

- І сьогодні ти програєш та назавжди позбавишся цього права. Ми тебе знищимо, - я додала, озираючись на своїх союзників, що вже стояли поруч, готові до боротьби. – Ти поплатишся за кожний злочин. За кожне життя, яке забрав. Ти заплатиш велику ціну і я стану свідком твого падіння.

- Справді? Ти думаєш, що зможеш вистояти проти нас? – він насміхався. – Проти мене? Ти ж не так давно навчилася битися. І хоч у тебе є магія дракона, проте вона не допоможе. Як і артефакт.

Його сміх здавався вже майже зловісним. Я відчувала, як в середині мене все стає холодним. Від хвилювань кожен нерв був напружений, але я трималась. Ми маємо це закінчити.

- В тебе не вистачить сил. Вас занадто мало. Тому ми зробимо це швидко, - його наказ був жорстоким і безжальним. – Не шкодувати нікого.

Я почувалася, наче світ навколо зупинився на мить. Проте ми ще мали кілька сюрпризів, що були здатні неабияк здивувати чоловіка. І все, що я могла сказати у відповідь, це.

- А ось тут ти і прорахувався, - посміхнулась я.

Моя відповідь була тихою, але зрозумілою. У момент, коли їхній наступ почався, з’явилися ельфи та чаклуни, як ми й планували. Вони прийшли, і це був момент, який Вільям не міг передбачити. Його здивування було явним, і він намагався втекти, але було вже запізно. Ми не дали йому шансів.

Зворотний захисний бар'єр, поставлений Мстиславом і Мералісами, закрив поле бою. Тепер ніхто не міг покинути цей простір, поки магія не буде знята. І хоч Віктор не був поруч, ми знали, що все йде за планом.

Я воювала з нападниками, і хоча їх було багато, ми з усіма справлялися. Але я помітила одну дивину: метаморфи, що нападали на нас, виглядали незнайомими. Це були створіння, яких я не бачила раніше. Вони не вчилися в Академії. Де Вільям знайшов їх? Що це за істоти?

Мій погляд зустрівся з братом, і я кивнула йому, даючи знак, що ми готові рухатись далі. Разом ми стали на шляху до Вільяма та Маріанни, які вже чекали нас, готові до останнього бою.

Бій тривав довго. Кожен з нас вивчав рухи іншого, намагаючись передбачити, що станеться далі. Я могла б скористатися магією, але я хотіла все зробити чесно. Я мала помститися за смерть моїх батьків без допомоги магії, я повинна була бути такою, якою я була – справжньою воїтелькою. Я не планувала вбивати Маріанну, хоча вона була готова знищити мене, коли б їй представився шанс.

- Тобі краще здатися, тоді помреш швидко, – її слова мали вигляд смиренності, але я знала, що це лише спроба змусити мене впасти.

- Я обов'язково колись помру. Це станеться з кожним. Можливо в бою, або від старості. Всі ми помремо, і я в тому числі, – я відповіла, змінюючи свою позу і згадуючи тренування, яке дав мені Алекс. – Проте не сьогодні.

Враження від мого удару, коли меч пронизав груди Маріанни, було нестерпним. Її погляд був сповнений здивування, коли вона поглядала на меч, а потім на мене. Її руки опустилися, і зброя випала з її рук. Кров почала розтікатися, а вона ніби хотіла щось сказати, але встигла лише прохрипіти перед тим, як почала падати.

І в той момент, коли я дивилася, як вона падає, я відчула в собі якусь порожнечу. Я вбила її. Жінка, яку я колись називала матір’ю. Хоча я і ненавиділа Маріану, та це був важкий момент для мене. момент усвідомлення.

- Каталіно, давай, - почувся крик Алекса, що змусило мене отямитись.

Обернувшись, я побачила, що Алекс вже здолав Вільяма. Вони обоє були шоковані, але Алекс швидше взяв себе в руки. Ми справді це зробили? І тепер залишалося жити з цим, жити з тим, що ми вбили їх. Неважливо, що ми перемогли. Ворог залишився, і ми були втягнуті у цю гру смерті.