Алекс

Ми всі знали, що на нас завтра очікує. Недаремно Вільям навіть вже не ховається. Значить він впевнений у своїй перемозі. І хоч тепер ми тут об'єднали одразу три раси, проте я не знаю, чи допоможе це. Чомусь я настільки хвилювався, хоча наша перемога близька як ніколи. Я боявся іншого. Що буде, якщо мені доведеться вбити своїх батьків? Я навіть не помітив, як поруч присів хтось. Я очікував побачити Каталіну чи Брая, однак це була Ангеліна. Ця дівчина ніби якось відчула, що мені погано. 

- Бачу, що ви, пане декан, заховалися від усіх? - посміхнулася вона. - Що тебе тривожить?

- Хіба це має значення? - видихнув я. - На нас завтра чекає бій, який вирішить подальшу долю кожного. І це не може не хвилювати.

- Ні, тут щось інше. Я ж бачу. - відповіла Ангеліна. - Я можу відчувати твої емоції. Назвемо це даром. 

- Що ж ти за метаморф такий? - вкотре здивувався я. - Ні в одної раси немає таких здібностей. Хіба що в ельфів. 

- Я думаю, що ти просто переживаєш за те, що тобі доведеться вбити власного батька. - дівчина мене проігнорувала. - І знаєш, це не так страшно, адже ти знаєш заради чого це робиш. Однак боляче все одно буде. І цей стан не пройде навіть через роки. 

- Звідки ти це знаєш? - не зрозумів я.

- Бо я була на твоєму місці. - просто сказала Ангеліна. - Я знаю, про що говорю. Тому я впевнена, що коли настане час, ти вчиниш правильно.

І вона залишила мене наодинці зі своїми думками. Ця дівчина навіть більш дивна, ніж мені здалося з самого початку. Однак чи мала вона рацію?