Глава 9

Завтра на нас чекатиме битва проти Вільяма. І я просто уявлення не мала, до чого це призведе. І хоч нам потрібно було б відпочити, та сьогодні не спав ніхто. Всі були занадто схвильовані. Але все ж ми мали перевагу. Вони досі не знали, що з нами чаклуни та феї. І якщо все піде за планом, то в нас є досить великий шанс на перемогу. Я розуміла, що не впораюся з Вільямом, тому я маю зупинити Маріанну, а от брат візьметься за свого рідного батька. От тільки я не знала, чи зможемо ми їх знищити, якщо це буде потрібно. Все ж якими поганими вони не були, та ці люди нас виховали. Однак я одразу ж згадувала про те, що саме вони й винні в смерті моїх батьків, і це давало мені нових сил. Я ненавиділа їх.                                                                                                                                       

Зараз усі готувалися до того, що має статися. Хтось відточував нові удари чи магію, дехто, такі як Делія та Томас, просто насолоджувалися часом разом, адже ми й уявлення не маємо, чим все закінчиться. Шкода, що серед нас немає жодного, хто міг би бачити майбутнє. Але якби ми знали, що можемо програти, то це підірвало б бойовий дух. Я ж просто хотіла побути наодинці з Адамом. Тому просто взяла хлопця за руку та повела за собою. І хоч він й спочатку казав про те, що йому потрібно готуватися, та потім здався. Я ж вела його до серця дому. Саме там нас ніхто не потурбує. Родерік якраз перевіряв укріплення дому, та й отримав наказ не входити сюди. Завтра йому доведеться оберігати дітей, адже ми не знаємо, що буде далі. Тому він теж хвилювався, хоча я й сумніваюся, що він здатний на таке.                                                                                                            

Ми ж просто присіли біля фонтану, а я зручно розташувалася в обіймах Адама. Він гладив мене по голові, і в той час мені було так спокійно. На якусь мить можна навіть було забути про те, що зовсім скоро на нас чекатиме жахлива битва, яка і вирішить подальшу долю світу. Хто знає, може це наш останній день. Та зараз мені не хотілося згадувати про це все. В нас був цей момент. І я навчилася цінувати такі миті, коли ми були вдвох. Коли все закінчиться, я якийсь час просто буду насолоджуватися тишею. Я ж помітила, що Адам дивиться кудись повз фонтан.                                       

- Про що ти думаєш? - запитала я.                                                                                                            

- Та так, про майбутнє. - посміхнувся він. - Це так дивно, донедавна я навіть уявити не міг, що нас може спіткати така небезпека. Ще й від людей, яким ми довіряли. Але тепер все змінилося. Я впевнений в нашій перемозі, але сумніви все ж присутні. - Адам обережно поправив моє волосся. - Ти вже думала про те, що ми будемо робити коли все стане спокійно.                                                                                 

- Якщо чесно, то ні. - зізналася я. - Хоча скоріш за все я б хотіла жити тут, в маєтку. Я відчуваю, ніби тут я буду абсолютно щаслива. А ти?                                                                                                            

- Це дивно, адже і я відчув себе тут як дома. - розсміявся хлопець. - Тепер, коли мені нарешті вдалося перебороти свій страх битв, я б хотів продовжувати захищати наш світ. Можливо працювати з Радою, хоча я й розчарувався в них. Проте ми ж можемо все змінити. - таке відчуття, ніби Адам почав нервувати. - Про це ще рано говорити, та й може я тебе налякаю, але я б хотів провести своє життя з тобою. Знаю, що вже казав про це тобі не раз, але я кохаю тебе. По-справжньому. І це не ті почуття, які колись зникнуть. Вони залишаться зі мною до кінця днів. Ти мій всесвіт, Каталіно. Як би завтра не закінчилася та битва, я хочу аби ти пам'ятала, що я завжди буду любити тебе.                                  

Це було так зворушливо, що я навіть не змогла стримати сльози. Так, останнім часом зі мною таке відбувається дуже рідко, але все ж зараз я навіть не хотіла їх приховувати. Адам обережно витер їх, мило мені посміхнувшись.                                                                                                                    

- Я сказав щось не так? - розгублено запитав він.                                                                                   

- Ні, все просто чудово. - я потягнулася та ніжно його поцілувала. - Ми обов'язково проведемо нашу вічність разом.                                                                                                                                       

- Обіцяєш? - прошепотів він.                                                                                                            

- Обіцяю. - так само тихо відповіла я.                                                                                                            

Я була впевнена, що саме так і буде. Душею відчувала, що це саме той хлопець, ніби він частина мене. Я його по-справжньому кохала і справді хотіла все життя провести з ним. Ми обов'язково переможемо, і тоді вже нічого нас не розлучить. Ту ніч ми провели саме там, в серці маєтку. Але ми просто насолоджувалися одне одним та розмовляли. Та мить ніби остаточно зруйнувала всі бар'єри між нами. І тепер я зможу все...