Глава 9

Завтра на нас чекала битва проти Вільяма, і я не мала жодного уявлення, чим це закінчиться. Всі були на межі нервового виснаження — жоден із нас не спав цілу ніч. Думки переповнювали голови, серця билися так, ніби хотіли вирватися назовні, а руки часом тремтіли від передчуття того, що має статися. Навіть попри потребу бодай трохи відпочити, ніхто не міг змусити себе заснути.

Тривога висіла в повітрі, як густий туман, але всередині мене пульсував дивний промінь надії. Ми не були самотніми в цій битві. Ми мали перевагу — наші сили, наша магія, наші дракони. І навіть якщо вороги ще не здогадувалися про повний обсяг наших здібностей, шанс був нашим. Якщо все піде за планом, ми можемо виграти.

Проте я добре розуміла, що це не буде легким. Я не вважала себе достатньо сильною, щоб протистояти Вільяму. Моя магія ще не була досконалою, і навіть потужність дракона не могла замінити досвіду, який він мав. Тому я вирішила: моя місія — зупинити Маріанну, а Алекс, можливо, подолає батька. Але чи зможемо ми їх знищити повністю? Чи не буде це трагедією для нас самих? Це було питання не лише стратегії, а й морального вибору.

Вони нас виховали. Ці люди були частиною нашого життя, і навіть усвідомлюючи їхню злість і вину, було важко піднімати руку на них. Але думки про смерть моїх батьків і про зраду, яку вони вчинили, розпалювали ненависть, що давала мені силу йти до кінця. Це відчуття не могло не живити мою рішучість.

Усі готувалися. Дехто відточував удари, тренував магію, хто міг — спілкувався, підтримуючи один одного. Делія та Томас знайшли розраду у сміху і легкій балаканині. Це була наша остання можливість відчути себе живими перед боротьбою, і ми намагалися захопити кожну мить. Та серце моє прагнуло лише одного — бути наодинці з Адамом.

Я тихо взяла його за руку і повела до серця нашого дому. Спершу він вагався, каже, що треба ще відточити навички, але я переконала його. Ми йшли повз кімнати, де наші родичі та друзі готувалися до битви, і потрапили у тиху частину маєтку, куди ніхто не міг нас потурбувати.

Родерік перевіряв укріплення, проте йому наказали триматися подалі від битви. Завтра він буде охороняти дітей, бо невідомо, що чекає на нас у найближчі години. Ми зайняли місце біля фонтану в серці маєтку. Я влаштувалася в обіймах Адама. Дзюрчання води було тихим і спокійним, і хоч серце переповнювала тривога, навколо мене раптом стало неймовірно мирно. Я на мить забула про битву, про загрозу, що висіла над світом.

Цей момент здавався ідеальним. Я могла насолоджуватися тишею і теплом його присутності. Він дивився кудись повз фонтан, задумавшись, а я обережно заглянула йому в очі.

— Про що ти думаєш? — запитала тихо.

— Про майбутнє… — відповів він, з легкою усмішкою. — Ще зовсім недавно я й уявити не міг, що опинимося в такій небезпеці, та ще й від людей, яким довіряли. Все змінилося. Я впевнений, що ми переможемо, але сумніви… певно, вони завжди будуть.

Він провів рукою по моєму волоссю, немов намагаючись заспокоїти не лише мене, а й себе. Я особливо цінувала такі моменти. Ми могли бути лише вдвох.

— Ти думала про те, що будемо робити, коли все закінчиться? – запитав хлопець.

Я обмірковувала його слова, і, хоч як би я не хотіла думати про це зараз, питання не залишало мене. Коли все закінчиться, я хочу просто залишитися тут, у маєтку, серед цих людей, яких я тепер вважаю своєю родиною.

— Якщо чесно… ні, — тихо відповіла я, посміхаючись. — Але, мабуть, я хотіла б залишитися тут. Відчуваю, що це місце дає мені спокій. А ти? Ти залишишся зі мною?

Адам засміявся. Його усмішка була спокійною і теплою, і вона передавалася мені. Він впливав на мене так, як ніхто інший. Хто би міг подумати, що колись цей хлопець стане для мене настільки близьким.

— Дивно, але я теж відчуваю, що тут моє місце. Коли я зміг подолати страх перед битвами, зрозумів: хочу продовжувати захищати цей світ. Можливо, працювати з Радою, хоч довіра до них втрачена. Але ми можемо все змінити, - Адам посміхнувся. – І… може, я тебе налякаю, але хочу провести життя з тобою. Так, хоча ми витратили стільки років на ігнорування одне одного. Та це в минулому. Насправді мене завжди тягнуло до тебе, Каталіно. Ти — мій всесвіт. Як би не закінчилася битва завтра, пам’ятай: я завжди буду любити тебе.

Його слова проникли в серце, і я не змогла стримати сльози. Це було надто зворушливо. Він м’яко витер їх, посміхаючись, і тепло, що розлилося по мені, змішувалося з болем, який відчувала через майбутню боротьбу.

— Я сказав щось не так? — запитав він, розгублено.

— Ні, все чудово, — прошепотіла я, притискаючись до нього. — Ми обов’язково проведемо наше життя разом.

— Обіцяєш? — тихо, майже боязко, спитав він.

— Обіцяю, — відчула, як голос ламається від емоцій.

Ми залишилися там довго, просто насолоджуючись миттю, тримаючись за руки, і кожен подих здавався безцінним. Завтра почнеться битва, але зараз ми були разом, і цього вистачало.

Я відчула, як тривога поступово відступає, замінюючись рішучістю. Я уявляла, як встану завтра на поле бою, поруч зі своїми друзями, і навіть якщо страх все ще ховається у глибині серця, я буду готова боротися. І я знала, що не одна — разом з Адамом, з родиною, з тими, кого люблю, я зможу вистояти.

Я слухала, як далекі коридори маєтку наповнюються звуками підготовки: скрип кованих дверей, шелест тканини та шепіт чарівних заклять. У повітрі відчувався аромат воску і магії — тієї магії, що захищає це дім уже роками. Я дивилася на Адама, і в його погляді бачилися ті самі емоції: страх і рішучість, тривога і надія. Ми мовчки трималися за руки, відчуваючи тепло один одного. Серце билося в унісон із дзюрчанням води. І тоді я усвідомила: незалежно від того, що станеться завтра, ми вже перемогли у чомусь важливому. Ми здобули один одного.

Ще довго ми сиділи біля фонтану, слухаючи його тихий плескіт і відчуваючи, як світ повільно заспокоюється. У повітрі панував запах свіжих квітів, а легкий вітер колихав гілки дерев, немов підштовхуючи нас вперед. Я відчула, що готова до будь-якої небезпеки, бо ми разом. І навіть якщо завтра все обернеться хаосом, я знала: ми вистоїмо. Ми мали право на своє життя. І навіть у тіні війни це життя можна було прожити разом, тримаючись за руки і відчуваючи, що ми не самотні.