Глава 8

Ми почали посилено тренуватися, адже Віктор повідомив про те, що Вільяму вже набридло чекати. Це був тривожний сигнал для всіх нас, бо ми знали, що Вільям не терпить затримок. Він завжди діє швидко та рішуче. Та на щастя він ще не знає, що до нас приєдналися чаклуни та феї. Це давало надію, адже як тільки він дізнається, що у нас така підтримка, то він може й не бути готовим до цього. Можливо, це стане для нього несподіванкою.

Я ж активно вчилася використовувати свою магію та битися, адже якщо мені доведеться виступити проти Маріанни чи Вільяма, я маю вистояти. Часу було мало, але я знала, що якщо не зараз, то ніколи. Кожен день приносив нові труднощі, і кожен день наближав нас до того вирішального моменту.

Однак залишалося лише одне питання – магія артефакту. Вона може нам неабияк знадобитися, але проблема в тому, що вона завжди віднімає занадто багато енергії. Це було як ножиці, що ріжуть з обох боків – сила велика, але ціна надто висока. Алекс розробив план, і я мала підкорити собі рештки армії.

Та це не мало бути простою задачею. Якось треба було знайти баланс. І я досі не знала, як це зробити. Тоді з емоціями спрацювало, але чи вийде ще раз? Це питання не давало мені спокою.

Насправді мені вирішила допомогти королева природних ельфів Ілірія. Вона була мудрою та досвідченою, і її магія навіювання була справжнім даром. Адже феї можуть володіти таким даром, хоч і не в такій мірі, як маги.

Ілірія була чудовою наставницею, але мене дивувала одна річ: разом із нею постійно була Ангеліна. Вона, до того ж, була метаморфом, і я помічала, що дівчина майже весь час проводила з королевою. І між ними було щось, що я не могла збагнути. Вони були надзвичайно схожі, майже як родичі. Але таке поєднання як метаморф і ельф просто неможливе. Я навіть подумала, що це, можливо, просто випадкове збіговисько обставин, бо ж усі ми тут магічні створіння.

- Каталіно, ти зараз маєш сконцентруватися на силі артефакту. Відчути її, адже вона тече в тобі, - сказала Ілірія, її голос був спокійним, але проникливим. - Закрий очі та побач цю магію. Не силу чорного дракона, адже зараз вона тобі не знадобиться. Лише артефакт.

Я підкорилася її словам, хоча відчула знову знайомий страх. Моя магія не відкликалася на поклик. Це був не перший раз, коли я намагалася зібрати сили артефакту, але не все виходило. Вже був неабияка спокуса згадати щось погане й запустити дію сили за допомогою емоцій.

Однак я пам’ятала, що це виснажить мене ще більше, і наступний раз, коли це спрацює, я не зможу навіть піднятися. Та це була моя єдина надія на перемогу. Я вирішила: «Тепер треба спробувати все!» Не одразу, але я відчула артефакт. Відчула, як кулон на моїй шиї почав нагріватися, тягнучи до себе всю мою енергію. І це стало для мене хорошим знаком. Магія текла по моїх венах, наповнюючи мене силою. І хоча це було боляче, я відчула себе сильнішою.

Я розплющила очі, очікуючи подальших вказівок від Ілірії. Вона кивнула Адаму, і той підійшов ближче. Я не хотіла, аби він був саме тим, на кому я збираюсь тренуватись, проте зараз не було іншого виходу. До того ж я не буду робити йому нічого поганого.

- А тепер накажи йому сісти. Це досить простий наказ, має спрацювати, - сказала вона з легким відтінком впевненості. - Але не сильно старайся, бо ще вб'єш його.

Мене охопила хвиля паніки. Чи зможу я впоратися? Чи не зроблю я йому боляче? Тільки не це. Я не можу ризикувати життям Адама. Але він, до моїх здивувань, тільки посміхнувся мені, якось жартівливо, ніби сказав: «Ну що ж, я готовий».

- Сядь, - вимовила я, хоч і відчувала нерішучість. – Сядь на землю.

- Ну, я звичайно можу, але це вже буде чисто моє бажання, - усміхнувся він, ледве стримуючи сміх.

- Приклади хоч трохи сили, - сказала Ілірія, її голос став трохи жорсткішим. - Це скоріше прозвучало як прохання. Тут чисто зробиш це, аби тебе не засмучувати.

Я відчула себе ображеною, але розуміла, що правду сказано. Моя спроба не була достатньо сильною, щоб переконати навіть одного Адама, який, здається, був налаштований на більше гумору, ніж на серйозність. Тому я почала знову, з більшою концентрацією.

Ці кілька годин я тренувалася безперервно, намагаючись зрозуміти, як контролювати цю магію артефакту. І, зрештою, почала вловлювати її. Я змогла примусити кількох людей підкорятися моїм наказам, хоча ефект був тимчасовим.

Згодом я зрозуміла, що не можу тримати людей під контролем довго, але могла справлятися з багатьма одночасно. Це було важливо. Моя мета полягала в тому, щоб змусити армію слухатися хоча б деякий час. Але цей час, можливо, буде вирішальним у бою.

Зараз мені залишалося тільки зрозуміти, як все це застосувати в реальній ситуації, а я все більше хвилювалася. Це було дуже важливо, і я боялася підвести. Всі вони розраховують на мене, і я не могла їх підвести.

Під час чергового тренування, коли все йшло більш-менш нормально, я раптом відчула, що хтось знаходиться поруч із кордоном, на межі нашого маґічного простору. Майже інстинктивно я схопила меч і попрямувала до того місця. Адам пішов за мною, і я відчула, що ми мусимо бути готові до будь-якої небезпеки. Але замість ворогів я побачила тільки Віктора.

- Адаме, все добре, - сказала я, опускаючи меч. - Нам не загрожує небезпека. Розслабся, він не завдасть шкоди.

- Ну я в цьому не впевнений, - відповів він, тримаючи руку на мечі. – Це ж помічник Вільяма. Для чого він тут?

- Скажи своєму сторожовому псу, що я просто прийшов вас попередити, - Віктор стояв спокійно, але його погляд був непохитний.

Адам мало не кинувся на нього, але я встигла зупинити хлопця. Він намагався захистити мене. Здається я ніколи не звикну до того, що є хтось, в кого я на першому місці. Хоча я розуміла емоції хлопця, та зараз було не до того. Я обов’язково поясню йому все пізніше.

- Я тобі зараз горло переріжу, - прошипів Адам, готовий до дії. – І скажу, що так і було. Навряд чи хтось помітить різницю.

- Про що попередити? - я вирішила не звертати увагу на їхні взаємні погрози. - Вікторе, щось сталося?