Глава 5

Дні повільно тяглися, а Вільям досі не зробив жодного кроку. Я почала вірити, що він точно не передумав, а, ймовірно, чогось чекає. Очевидно, його плани ще не завершені, і він збирається діяти. Проте не було жодних конкретних доказів, лише тривожне очікування.

Минулого тижня ми отримали звістку про те, що він убив Ліама і забрав його силу, а це ще більше змусило мене занепокоїтися. Ліам, хоч і зрадив нас, був частиною нашої команди, і навіть у такій ситуації його смерть мене засмутила. Я не могла позбутися відчуття болю, яке була неможливо ігнорувати.

Адам теж переживав, хоча й намагався це приховати. Виявляється, що для нього це був важкий удар, адже Ліам був його найкращим другом, і цей зрадник залишив в його душі глибокий слід. Справжня зрада завжди важко переживається, особливо коли йдеться про людину, яку ти вважав другом.

А ось Томас став на підтримку Адама. Вони стали досить близькими, і це дозволяло Адаму тримати себе в руках. А я, у свою чергу, змогла знайти кілька хвилин для розмови з Делією, яка, як завжди, мала здатність заспокоювати. Вона не так занурена в усе це, як я, тому могла зберігати холодний розум і давав мені поради, які допомагали хоч якось заспокоїтися.

Але все це виглядало як затишшя перед бурею. Я давно перестала вірити, що небезпека відступила. Навіть якщо ми переможемо, я буду жити в постійному очікуванні, адже я знала: рано чи пізно з’явиться ще хтось, хто захоче захопити владу або помститися. І не буде часу на відпочинок.

Власне, саме через ці постійні переживання і тривоги я почала розуміти, наскільки небезпечним може бути наше становище. В нас зараз було багато союзників — метаморфи, викладачі Академії, ректор і навіть деякі батьки учнів, а також батько Адама з дружиною.

Я почала помічати, як ми зростаємо у числі. Спочатку наші маленькі групи, які зустрічалися лише на час необхідності, перетворилися на спільноту, яка почала формуватися в маєтку. Тепер кожен знаходив собі куточок, де міг трохи відпочити чи поговорити, хоча всі ми знали: спокійного сну не буде.

Ніхто не міг дозволити собі спати одночасно. Крім того, як з’ясувалося, маєток дійсно виявився безпечним місцем для нашої маленької спільноти, і ми мусили переконатися в цьому навіть через недовіру. Нам вдалося звернутися до Ради та до трьох королев, але ніхто нам не повірив. Вільям і Маріанна, члени правління, виглядали абсолютно бездоганно в очах оточення. Але ніхто навіть не міг уявити, що від їхніх імен може ховатися зрада.

Проте ми, здається, мали змогу далі боротися без їх допомоги. Хоча я і не могла уявити, як саме ми це зробимо без їх впливу, все ж ми мусили рухатися вперед. У голові поки не виникало конкретного плану, і вся наша надія була на миттєву адаптацію до нових умов.

Ми не знали, що нас чекає, але мусили діяти наосліп. І попри все, мене продовжувала турбувати Ангеліна. Я не могла розгадати, хто вона така насправді. Ця дівчина точно мала свою таємницю, і я була впевнена, що вона не просто звичайний метаморф, як здавалося спочатку. Але захист пропустив її, отже, вона не мала для мене небезпеки. І все ж щось не давало мені спокою, і я вирішила підійти до неї вночі.

Якщо бути точніше, я не мала чіткої мети, але просто підійшла до сходів, де вона сиділа одна. Її сумний вираз обличчя був майже невидимий у темряві. Я присіла поруч і запитала:

— Ангеліно, чому ти не спиш? Зараз не твоя черга слідкувати за всім, — сказала я, намагаючись заспокоїти її. — До того ж, ти виглядаєш досить втомленою. В нас є ще час, ти можеш відпочити. Не потрібно себе заганяти до такого стану.

Вона подивилася на мене, але не відповідала одразу. В дівчини були великі кола під очима, що вказувало на те, що вона давно не спала. Хоча ця дівчина і була досі загадкою, та я переживала за нею. Коли ж заговорила, її слова були, м’яко кажучи, несподіваними:

— Можу ж запитати й у тебе те саме, — парирувала Ангеліна. — Ти ж теж мала би відпочивати зараз. Однак стоїш тут. І виглядаєш не менш втомленою.

— Це мій маєток, і я маю бути насторожі, — посміхнулася я, хоча розуміла, що спокою немає. — Тут є місця, в які не пропускають нікого, крім мене, і там можуть бути пастки. А Родерік не в змозі контролювати всіх. Ось і доводиться приглядати за всім. Та й не спиться в такі ночі. Коли я не знаю, що буде завтра.

— Ось і мені не спиться, — видихнула Ангеліна, мовби висловлюючи свою внутрішню тривогу. — Знаєш, я все життя старалася бути непомітною. Це стало моїм девізом. Мій талант… — вона замовкла, якось розмірковуючи. — Він досить рідкісний, і за ним часто полюють. Тому і доводилося слідувати певним правилам. А тепер я порушила їх усі. Треба було просто сидіти і не висовуватися. Ця війна і без мене б обійшлася, — вона схилила голову, сховавши її у руках. — Я просто тут псую все своє життя. Тепер все буде інакше.

Я дивилася на неї, розуміючи, що ще далеко не все розкрила в її історії. Ангеліна приховує більше, ніж я могла б уявити. Її сили, її рішення — все це залишається для мене таємницею. Але зрозуміти її труднощі було не так складно. Ангеліна, ймовірно, мучилася від почуття провини за те, що вона зробила. Однак я знала, що її рішення було важливим для нас усіх.

— Але ти ж все одно тут, — сказала я, намагаючись підтримати її. — Ти дуже сильно допомогла нам. Навіть не знаю, як би все склалося без твоєї допомоги. Ні, він би сюди не прорвався, але могла б бути битва. А так все склалося досить непогано. Тобі вдалося пересилити себе.

— Так, і сама не розумію, чому так вчинила. Просто в один момент вирішила, що це буде правильно. А коли почала думати, вже була тут, — сказала дівчина, відводячи погляд. — Я не хотіла бути героєм, адже це занадто багато уваги.

— Але ти вже герой. Ти тут, аби врятувати інших. І щось мені підказує, що ти навіть готова пожертвувати власним життям заради інших, — сказала я з надією. — Це показує, що ти справді смілива дівчина.

Ангеліна сумно посміхнулась, адже ці слова хоча і були приємними, та, скоріше за все, значили для неї зовсім інші слова. Дівчина справді хвилювалась за своє майбутнє. Але вона лише прошепотіла: