Адам

Я досі не міг повірити, що це справді відбувається з нами. Мені здавалось, що це просто жахливий сон і зовсім скоро я прокинусь, а все буде як раніше. Не так давно ми були простими студентами, які хвилювалися лише перед іспитами, які здавали ті, що володіли магією дракона. А тепер ми ховалися в родинному маєтку Каталіни від її прийомних батьків, які не лише знищили Академію Метаморфів, а ще й прагнули захопити світ. Хоч ми були разом, кожен із нас залишався в небезпеці, незважаючи на потужну магію Діани, що захищала дім.

І лише ми мали щось зробити, щоб врятувати світ. Раніше я боявся будь-яких реальних небезпек після того, що сталося з моєю мамою. Мені навіть думати не хотілось про те, що доведеться хвилюватися за власне життя та готуватися до битв. Проте все змінила Каталіна. Вона подарувала мені нове життя. І коли ми переможемо, то все стане ще краще.

Я вірив, що все закінчиться для нас добре, що ми зможемо почати нове життя. Тоді я вже буду готовий до всього, навіть ризикувати власним життям заради безпеки Каталіни та всього світу. Ця думка тримала мене, як магічний щит, оберігаючи від страху і відчаю.

— І як тобі вид звідси? Подобається? — спитав Алекс, коли я дивився у величезні вікна вітальні на другому поверсі. — Знаєш, маєток, в якому ми виросли, хоч і трохи більший за цей, проте там немає затишку. Там ніхто себе не відчуває як вдома. Тут усе інакше. Після нашої перемоги я, мабуть, перероблю чи не весь будинок.

— Але ж ваше дитинство не було вже аж таким поганим? — не зрозумів я. Каталіна розповідала, що тепер вона на все дивиться інакше.

— Ні, в ньому були й хороші моменти, — зітхнув він. — Проте я починаю інакше реагувати на все. Мої рідні батьки винні в жахливих речах, і якщо стане вибір, мені доведеться їх зупинити… навіть вбити. Але я досі люблю їх якоюсь частиною своєї душі. Це означає, що я теж поганий? Мені здається, що я роблю щось неправильно.

— Ні, зовсім не так. Ти їх син, вони виховали тебе. До того ж ти, Алекс, хороша людина. І навряд чи зможеш ненавидіти їх так сильно, — відповів я. — Повір, Каталіна теж любить їх. Десь в глибині душі їй важко прийняти той факт, що вони знищили її рідних батьків. Та й зараз збираються знищити весь світ. Взагалі, Варгаси — доволі своєрідна родина.

— Це точно, Адаме. З такою сім’єю пригоди забезпечені, — розсміявся Алекс. — Але я радий, що в Каталіни є ти. Вона щасливіша поруч із тобою.

— Я сподіваюсь, що так буде й надалі, — видихнув я. — Я готовий на все піти, аби лише вона посміхалась.

— І я знаю це, як і Каталіна, — він поплескав мене по плечу. — Нам пощастило з тобою.

— Як і мені з вами, — посміхнувся я.

І я справді сподівався, що так буде й надалі. Мені не хотілося, аби ця дівчина хоч колись страждала. Вона для мене дорожча за весь світ. І якщо це означатиме, що мені доведеться знищити усіх заради неї, то я це зроблю.

Мої думки блукали, як вогонь у каміні: жаркий, некерований, пульсуючий. Я відчував магію Каталіни, її силу чорного дракона, що наповнювала повітря навколо. Це не лише її зброя — це частина її сутності, її духу, її рішучості. І разом із нею я відчував, що можу подолати будь-які перепони.

Ми сідали на старі крісла поруч із вікнами, дивилися на сад, який мирно гойдався під легким вітерцем. Птахи намагалися повертати життя після руйнування, і навіть природа здавалася нашою союзницею. Алекс обережно провів рукою по підлокітнику, немов прагнув відчути дотик минулого — дитинство, яке залишилось далеко за нами, і невидимий зв’язок, що тримав нас усіх разом.

— Я завжди боявся, — почав він тихо. — Що одного дня все це розвалиться. Що мої сили не вистачить, що я не встигну… І тепер… — він замовк, і я розумів, що його серце ще не загоїлося від втрат, від зради, від насильства, що вдерлось у наше життя.

— Ми встигнемо, — прошепотів я, торкаючись його плеча. — Ми виживемо. І переможемо.

Ми сиділи мовчки, відчуваючи тишу, яка оточувала нас, немов ковдра. Але тиша не була порожньою — вона наповнювалася нашою рішучістю, нашою вірою одне в одного, і нашим страхом, який перетворювався на силу.

— Знаєш, — сказав Алекс. — Коли дивлюсь на Каталіну, бачу щось, що не можу описати. Не просто магію, не просто силу. Вона змінює все навколо. Навіть нас.

— Вона завжди була сильною, — відповів я. — Але тепер ця сила ще й справжня. Вона обрала свій шлях, і він веде нас усіх вперед.

І в цей момент я зрозумів: страх більше не керує нами. Ми — не жертви обставин. Ми — ті, хто тримає власну долю в руках. Ті, хто зможе врятувати світ, навіть якщо для цього доведеться пройти крізь темряву, через біль, через втрати.

— І якщо буде потрібно, — прошепотів я сам до себе. — Я знищу усіх, хто стане на нашому шляху. Для неї. Для Каталіни. Для нашого світу.

У повітрі повисла магічна тиша, насичена невидимою енергією. Я відчував, як серце б’ється у ритмі підготовки до битви, як тремтіння страху перетворюється на рішучість. І коли погляд знову впав на Каталіну, що йшла садом, я зрозумів: ми готові. Світ ще не знав, що таке справжня сила, коли стоїть разом, єдина команда, єдина сім’я.