Глава 3

Останнім часом моє життя поступово почало набирати ритму. Дні ставали передбачуванішими, навіть у межах цього нового, химерного світу. Вдень — офіційні тренування: захисна магія, контроль стихій, основи артефакторики.

Ніч — моя інша сторона. Темна. Я зустрічалася з Віктором, і ми разом поринали у складну, але могутню магію, яку більшість вважали забороненою. Однак магія драконів відрізнялась від дару чарівників. Я не була здатна на такі ж дива, як чорнокнижник, та все ж могла більше контролювати свою силу. Він і справді вирішив допомогти нам та повстати проти Вільяма.

Я знала, що дехто вже здогадувався — не могла ж я опанувати так багато сама. Але я дотримувалась обіцянки: ніхто не мав знати, хто мене навчає. І хоча це було ризиковано, я довіряла Віктору. Може, він і не став викладачем в Університеті чарувань, як колись мріяв, але я бачила, якому терпінню й глибині розуміння може позаздрити кожен маг-наставник. І хто знає, як складеться його життя далі?

Та поки ми всі мали маленьку перерву. Перепочинок перед бурею. Бо війна з Вільямом — лише питання часу. Ми досі не знали, як його зупинити. Його війська численні, вплив — масштабний, а сили — небезпечні. Однієї магії буде замало. Але я відкладала ці думки. Принаймні на сьогодні.

Сьогодні був лише він — Адам. І я. Нарешті весь цей хаос став на паузу, і я могла розслабитись. Ненадовго, адже вже завтра доведеться продовжувати битву.  Я довго чекала цього моменту — можливості просто побути разом. Подалі від страху, відповідальності та темних пророцтв.

І врешті-решт я вирішила показати йому особливе місце. Місце, до якого нікого не впускає магія крові. Але я знала, як відкрити йому шлях. Звідки — сама не до кінця розуміла. Це було як інтуїція, ніби голос предків шепотів мені правильні слова.

— Закрий очі, — сказала я йому, м’яко взявши за руку. – Я покажу тобі найбільшу таємницю цього будинку. Місце, в яке ніхто не може увійти.

— Ти зараз плануєш мене по-тихому вбити? — посміхнувся він, іронічно підіймаючи брову. — Ну що ж, якщо така моя доля, не чинитиму спротиву. Бо від тебе я б не оборонявся навіть із армією за спиною. Якщо моя смерть настала, то краще прийняти її від рук коханої.

— Саме так, — засміялася я. — Вся моя стратегія була в цьому: підкрастися, увійти в довіру, закохати, а потім — удар у спину. Ще з першого курсу мріяла, - він не зводив з мене погляду. – Коли ще буде можливість вбити ідеально підготованого воїна Адама Таунсенда? До речі, я ж ледь не вбила тебе на тренуванні, пам’ятаєш?

— Ага. Дерев’яний меч — у сантиметрі від мого ока, - розсміявся хлопець. – Ще трішки, й був би пірат з пов’язкою.

Я посміхнулась, згадавши той день. Тоді я була ще надто емоційною. Він дратував мене своєю впевненістю, і, звісно, своїм вмінням перемагати. І все ж, пройшли роки, а він пам’ятав ті деталі, які я давно заховала у куточках пам’яті. Це було зворушливо.

Ми йшли вузькими коридорами маєтку, освітленими лише мерехтінням магічних ламп. Цей шлях вів донизу, у саме серце дому. Лише Родерік міг опинитися тут, але сьогодні він допомагав Алексу та Рейні з посиленням захисту. Та й він ніколи не зайде сюди, якщо я йому навіть подумки скажу про це. Ідеальний момент.

Я зупинилася перед кам’яною аркою, торкнулася її долонею і прошепотіла древню формулу. Магія розплилася по повітрю, і двері, які зазвичай залишалися невидимими, відкрилися.

— Можеш відкривати очі, — прошепотіла я. – Тільки не падай без свідомості одразу.

Адам зробив крок уперед — і завмер. Я бачила його здивований погляд, що роздивлявся все навколо. Він не міг навіть і слова сказати.  Перед нами розкинулось дивовижне приміщення. Стеля губилася в темряві, наче й не мала кінця. Світла не було — і не потрібно було. Підлога була вкрита тонкими струмками магії, які текли, ніби жива кров — сріблясто-блакитні, тремтячі, як подих.

В центрі — величезний фонтан, із якого не просто текла вода. Це була енергія, що пульсувала, мерехтіла, вібрувала з кожним ударом мого серця. Навколо — рослини, яких він ніколи не бачив. Вони світилися слабким світлом, ніби з іншого світу. Це було серце мого дому. Місце, де жила магія моїх предків. Її неможливо знищити. Лише справжні родинні маєтки чаклунів мали такі осередки.

Колись я відкрила сюди двері саме тим ключем, що дав мені Мстислав під час нашої подорожі в Печерний палац. Мама хотіла, аби лише я опинилась тут. Ну або з тим, кого запрошу.

— Неймовірне місце... — прошепотів Адам. — Древня магія. Вона відчувається шкірою. Я навіть забуваю як дихати, це настільки прекрасно.

— Сюди не може потрапити ніхто, окрім тих, в чиїх жилах тече кров моєї матері... або кому це дозволено. Колись під час великих битв саме тут переховувались люди. Такі місця не можливо знищити, лише якщо довіритись не тим та впустити сюди. І доки воно живе, будинок можна відновити, - пояснила я. – І тепер ти можеш заходити сюди.

Він подивився на мене так, ніби вперше бачив по-справжньому. Я знала наскільки йому важливі ці моменти. Хоча він і мав до мене сильні почуття, та кожного разу дивувався їх підтвердженням від мене.

— Ти довірила мені щось настільки важливе? – прошепотів він.

Я кивнула. Я була готова довірити Адаму усе своє життя. Він був для мене цілим всесвітом, частиною родини, частиною мене.

— Бо знаю: ти ніколи не зрадиш мене. А ще — бо я кохаю тебе, - посміхнулась я. – І хочу, щоб саме тут ми залишили щось лише для себе. Моє серце — це не лише дім. Це ти.

Я повела його до невеликого ложа, прихованого між квітами. Колись давно мої батьки ночували тут. Родерік розповідав, що це місце було для них особливим. Набагато важливішим, ніж звичайна спальня.

Адам розглядав кожен куток, кожну квітку, наче не міг повірити, що все це — реальність. Я підійшла до нього, торкнулася плеча, і він обернувся. Не думаючи, я поцілувала його. Це було спонтанно, але водночас — абсолютно правильно.

Поцілунок став глибшим, пристраснішим. Я не хотіла втрачати цей момент. В нашому житті було надто багато страху, болю, втрат. А тепер — лиш ми. Я сідаю на його коліна, розстібаючи сорочку.