Глава 2

Дні спливали у передчутті. Кожен ранок ми зустрічали з думкою: «А раптом сьогодні?» Ми чекали на удар — несподіваний, безжальний, від Вільяма. Це мовчазне очікування не дозволяло розслабитися навіть на мить. Хоча ми і намагались якось розслабитись. Хоча б інколи. Та все ж чим більше часу проходило, тим напруженішою я була.

Ми тренувалися щодня, іноді до знемоги. Дракони вчилися точніше керувати своєю магією, чаклуни — битися. І хоча здавалося, що нас об'єднує лише страх, насправді — це була справжня взаємодопомога. Справжнє братерство. Ми стали однією родиною, що була готова захищати одне одного до останнього подиху. Я би віддала життя за кожного з них.

Мераліси відкрили свої серця, прийнявши Делію та Тома, як своїх. Їхнє спілкування стало напрочуд щирим, теплим. Навіть Алекса вони вважали рідним — не через його магію, а через кровну спорідненість із Самаелем. Їм було байдуже, що він син Вільяма — вони бачили в ньому не ворога, а людину, яка зробила вибір. Та й за словами Рейни Алекс був дуже схожим на Самаеля, не лише зовнішньо, а й характером. Сміливий, мудрий та спокійний. Якраз саме такий, як колись був його дядько. І це було чудово.

Щодо Адама... Мераліси були трохи надто привітні. Вони знали про наші стосунки й, здається, вже уявляли нас разом на сімейних вечерях. Я кілька разів ловила, як хтось із них багатозначно усміхається, коли він проходить повз мене. А Адам лише знизував плечима — його це не дратувало. Навпаки, здається, йому було приємно.

Та була ще одна проблема — моя сила. Сила чорного дракона. Її було складно пояснити, ще складніше — контролювати. Алексу пощастило більше: з магією води працювали кілька чаклунів, і вони змогли йому хоч якось допомогти. А от я...

Моє володіння магією виходило за межі звичайного. Стихії — вогонь, вода, земля, повітря — набували в моїх руках чорного кольору. Це виглядало велично, навіть лякаюче. Але що робити з тінями? З некромантією? Це занадто могутня магія, але і допомогти з нею було нікому. Навіть Лукас, який був чорнокнижником, не дуже то й вивчав раніше цю силу.

На щастя, Рейна дістала для мене кулон — артефакт, що належав колись одному з древніх драконів. Саме він стримував мою силу від неконтрольованих спалахів. Завдяки ньому я не розтоплювала речі навколо випадковим чорним полум’ям або не читала чужі думки без дозволу. Але я відчувала — це тимчасово. Прийде час, коли доведеться взяти цю силу під контроль.

А поки що — я мала вчитися. Магія металу здалася найпростішою з усього, що залишалось. Вона нагадувала магію землі, а значить — хоч якось знайома. І саме Карлос погодився мені допомогти.

Ми спустилися в підземну тренувальну залу. Тут було прохолодно, пахло металом і магією. На підлозі лежали залізні кулі, ланцюги, уламки клинків, старі шестерні. І, що найдивніше — всі зібралися подивитися. Родерік стояв у тіні, схрестивши руки. Його погляд був важкий, оцінювальний. Делія і Том сиділи на східцях, а Адам... Адам посміхався, ніби був упевнений, що я впораюся.

— Каталіно, — заговорив Карлос, його голос лунав упевнено. — Магія чорного дракона — це відлуння твоєї душі. Вона унікальна. Але я ніколи не бачив нічого подібного. Тож ми з тобою вчимося разом.

Він простягнув мені дві металеві кульки. Вони були важкі, холодні на дотик. Я стисла їх у долонях і подивилася на нього. Насправді я уявлення не мала, що робити далі та і як взагалі взаємодіяти з цим.

— Закрий очі, — мовив він. — Уяви, що ці кульки — частина тебе. Не просто об’єкти, а продовження твоїх думок, твоєї енергії. Відчуй їх. А тепер — спробуй підняти їх, не використовуючи магію повітря.

Я зосередилася. Спочатку — тиша. Потім — ніби легкий дзвін у вухах. Мої пальці трохи затремтіли. Кульки повільно піднялися, наче невидимі нитки потягнули їх угору. Я відчула прилив сили — нової, сирої, але знайомої. Я керувала не стихією, я керувала металом, який слухався мене.

Кульки затанцювали в повітрі. Я спробувала змінити їх форму — і вони почали перетікати одна в одну, перетворюючись на довгу стрічку, на лезо, на квітку. Карлос кивнув.

— Дуже добре. Тепер ускладнимо, - сказав він.

Наступні години промайнули як один подих. Я керувала металевими елементами — будувала бар’єри, створювала леза, відбивала уявні атаки. Кожна дія — впевненіша. Кожен рух — точніший.

Зрештою, інші втомилися спостерігати і розійшлися. Делія з Томом, усміхнені, вирушили в бік саду — нарешті їм вдалося повноцінно перетворитися на драконів. Допомогло зілля Тії. Вона, здається, народжена для алхімії. Вона навіть зварила щось для мене — завдяки тому зіллю я на кілька хвилин стала вороном. Це було… дивно. Занадто багато перетворень, надто мало контролю. Не думаю, що колись захочу це повторити.

Коли сутінки накрили землю, я сиділа біля межі саду. Повітря було прохолодним, а думки — неспокійними. Що робити з магією тіней? З некромантією? Це може стати нашою перевагою… якщо я навчусь її контролювати. І тоді я побачила його.

Фігуру в чорному плащі з капюшоном, що повільно наближалася. Він ішов обережно, ніби не хотів мене налякати. Але я вже була насторожі. Рука сама потягнулась до меча.

— Я не завдам тобі шкоди, Каталіно, — промовив він, і його голос змусив мене здригнутися.

Спокійний, м’який, навіть приємний. Він виглядав молодшим, ніж мені здавалось спочатку. Певно не так давно закінчив університет чарувань. Хоча тут я можу помилятись. Погляд в нього, ніби цей чоловік прожив вже не одну сотню років.

— Ти з Вільямом, — прошипіла я, витягуючи меч. – Для чого прийшов сюди? Хочеш битви?

— Був. Але це змінилось. Він одержимий владою, я — ні, - спокійно сказав чоловік. – Я більше не хочу бути його інструментом. Я прийшов запропонувати допомогу.

Я придивилася. Молодий чоловік, гарне обличчя, блакитні очі, чорне волосся. Надто гарний, щоб довіряти. Ми вже вірили не тим людям, більше не хотіли повторювати.

— Думаєш, якщо допоможеш — ми тебе помилуємо? – посміхнулась я.

— Я не прошу пощади. Я лише хочу бути вільним. І допомогти тобі, - він не зводив з мене погляду. – Бо знаю, що в тобі є сила, яку ти ще не контролюєш. А я — єдиний, хто може навчити тебе.