Глава 1

Академія була зруйнована. Я довго стояла, дивлячись на уламки колись величної будівлі, яка стала для нас домом. Та водночас частина мене відчувала полегшення. Ми знали, що нам загрожує небезпека, що Вільям не зупиниться. І, можливо, те, що Академії більше немає, навіть на краще — її захист уже не міг нам допомогти.

Головне, що всі встигли врятуватись. Життя — от що найважливіше. Були поранені, та все ж обійшлось без жертв цього разу. Схоже, в них не було на меті когось убити. Скоріше це було попередження, знак сили, якою вони володіли, нагадування про те, що ворог спроможний на все, аби довести свою перевагу.

Залишилось лише одне місце, яке могло забезпечити нам справжню безпеку — маєток Варгасів, мого роду. І тепер він став прихистком для всіх. У великій вітальні, поруч із тріскучим каміном, зібралася уся родина: Рейна, Карлос, Деміан, Лівія. Навіть тітка Вікторія приїхала з дітьми — вона завжди вірила, що в складні часи сім’я має бути разом. Це було відчутно в кожному її жесті — турбота, хоч і стримана, але справжня, глибока, як вода, що повільно наповнює колодязь.

Маєток більше не виглядав як місце, яке пережило напад. Ми відновили його спільними зусиллями: зачистили кожен зал, кожну кімнату, прибрали уламки меблів, змили сліди бою, поховали тих, хто загинув. Тіла… Це було найважче. Але тепер тут було по-справжньому затишно.

Родерік, хранитель будинку, хоч спершу буркотів, що "в цьому домі стало надто гамірно", зрештою змирився — особливо коли ми наводили лад під його керівництвом. Його очі, суворі й холодні, тепер м’якли щоразу, коли він бачив, як сім’я збирається разом, обговорює плани, сміється чи просто сидить поруч у тиші.

А чарівні захисти, які наклала Діана, перетворили дім на справжню фортецю. В разі загрози всі могли сховатися у підземеллях, що спускались на багато рівнів униз, до самої серцевини гори, де магія накопичувалася й підживлювала охоронні заклинання. І не варто забувати: у маєтку зараз — п’ять драконів. Жоден ворог не насмілиться нападати, бо навіть думка про їхню лють паралізує страхом.

Делія досі тяжко переживала події останніх днів — часто просто сиділа мовчки, втупившись у вогонь, що тріскотів у каміні. Але коли з’явилися чаклуни, її зацікавленість спалахнула: магія приваблювала її, і дядько Деміан обіцяв навчити її основ повітряних потоків — вона погодилася без жодного сумніву, очі її світилися захопленням, яке рідко можна було помітити у її спокійному обличчі.

Рейна була гнівна й непримиренна. Вона не приховувала свого обурення: Вільям і Маріанна, за її словами, вбили її онука. Вона завжди вважала Самаеля рідним, і зрада боліла їй не менше, ніж мені. Та це була нагода помститись за смерть близьких людей, шанс відновити справедливість і хоча б частково повернути втрачене.

Том замикався в собі, але несподівано знайшов спільну мову з молодшими дітьми Деміана — Малеком і Джеймісоном. Їм було цікаво слухати його історії, а він, хоч і стримано, здавалося, отримував від цього задоволення. Алекс присвятив себе тренуванням Лукаса. Вони були суворими, але брат не відступав. Він боровся не лише за силу, а й за спокій свого серця, намагаючись відновити рівновагу після того хаосу, що розірвав наш світ на шматки.

Тія з Ерін заглибилися в навчання — їм більше подобалося спостерігати за розвитком подій, ніж брати в них безпосередню участь. Їхній спокій контрастував з хаосом, який панував навколо, і це давало мені відчуття стабільності.

І серед усього цього хаосу був Карлос — невиправний веселун. Його жарти не завжди були вдалими, але всі розуміли: він намагається бодай трохи полегшити наш стан. Його сміх лунав крізь великі зали, і навіть якщо я не хотіла посміхатися, серце мимоволі відгукувалося. Я була йому за це вдячна.

Я відчувала, що вони справді були тут заради мене. Не через пророцтво, не через обов’язок. Вони були тут, бо хотіли бути. Це зігрівало, навіть якщо я не відразу могла це прийняти. У метаморфів все було інакше — ближче, але й холодніше. У Варгасів якщо і була любов або щось подібне до неї, та вона ніколи не була такою глибокою. Тут я відчувала коріння, зв’язок, щось справжнє, що не потребувало слів, бо саме в тиші відчувається щирість.

Та все ж я не витримала. Хотіла побути наодинці. Я вийшла в сад, що виходив просто до лісу. Ми теж його відновили: підрізали поламані гілки, зачистили кущі. Тепер усе цвіло — вишні, бузок, іриси. Повітря було насичене весняними ароматами. Під старим деревом я сіла на лаву, втупившись у край захисного бар’єра, що мерехтів сріблястим світлом поміж дерев. Там закінчувався наш спокій, там закінчувалася мить, коли можна було просто дихати.

Я не почула, як хтось підійшов. Мої рефлекси спрацювали, та я стримала себе. Ніхто не міг мені тут завдати шкоди. Зброя була поруч, хоча і не потрібна — магія чорного дракона захищала мене.

— Вирішила побути наодинці? — м’який голос порушив тишу.

Це була Вікторія. Вона сіла поруч, не нав’язуючи присутність. Ми ніколи особливо не спілкувалися, хоч вона й була дружиною мого дядька вже більше тридцяти років. Її темне волосся було прибране в витончену косу, погляд — теплий і уважний, сповнений розуміння, що доходить до серця.

— Просто… не хотіла бути там, — я знизала плечима. — Інколи це занадто. Відчуття… бути частиною великої, дружної родини. Я виросла в іншому світі. У Варгасів усе було інакше. Не було такого теплого родинного затишку.

— Я тебе розумію, — Вікторія усміхнулася. — Моя родина була не кращою. Мої батьки — вигнанці, яких ніхто не приймав. Я не знала, що таке справжня родина, аж поки не зустріла Деміана. І злякалася. Думала, що Мераліси не приймуть мене. А вони… обійняли. Без запитань, без вимог. Просто прийняли.

Вона м’яко взяла мене за руку. Я відчувала її підтримку, хоча вона майже не знала мене. До цього важко звикнути, бо тепер у мене завжди будуть ті, на кого я зможу покластись.

— Ти тут не тому, що маєш бути. А тому, що ти наша. І ми — твої. У будь-якому сенсі цього слова, — посміхнулася вона. — Раса не має значення. Магія — не критерій любові.