Глава 1

Академія була зруйновано. Та з іншого боку це навіть було на краще, адже там було досить небезпечно. До того ж пощастило, що ніхто не постраждав. Однак залишилося лише одне місце, де кожен буде в безпеці - це мій родинний маєток. І тут зараз зібралася уся родина Мералісів. Навіть тітка Вікторія з дітьми. Вони вважали, що у важкий момент вся родина має бути разом. У випадку чого вони заховаються в підземеллі, а Родерік, хранитель будинку, їх особисто охоронятиме. Могутні чари Діани нікого не підпустять туди. До того ж моя родина й самі досить могутні. А от спочатку Родерік буркотів, що в цьому домі стало занадто багато людей. Проте коли ми його абсолютно відновили, прибравши все сміття, тіла та рештки меблів, він заспокоївся. Тепер тут було неймовірно затишно, до того ж усі Мераліси поставили досить міцний захист. Та й не варто забувати, що тут цілих п'ять драконів. А кімнат було стільки, що вистачило б на невелику армію.                                                                       

Делія довго не могла отямитися від всього, що сталося. Однак коли з'явилися чаклуни, то стала неабияк цікавитися їх даром. Дядько Деміан навіть пообіцяв їй показати деякі особливості магії повітря, і вона з радістю погодилася. Рейна ж продовжувала обурюватися тим, що Вільям та Маріанна винні в смерті її онучки та онука, адже вона вважала Самаеля рідним. Том теж був напружений, але Малеку та Джеймісону, молодшим дітям дядька, він настільки сподобався, що проводив з ними весь час. А от Алекс тренував Лукаса бойовим мистецтвам. Тія та Ерін спокійно вивчали магію, особливо не цікавлячись битвами. А Карлос намагався жартувати, аби якось нас відволікти.               

І я була справді їм вдячна за те, що вони зараз тут, зі мною в цій маленькій війні. Колись я чула, що в родинах чаклунів все зовсім не так, як в метаморфів. Вони оберігають одне одного. Це справді те, що я б хотіла в майбутньому створити у своїй родині. Однак зараз не час про таке задумуватися, адже в наш час важко навіть вгадати, що буде завтра. Проте зараз все досить непогано, адже я вдома з близькими для мене людьми. Та все ж інколи хотілося побути наодинці. Я вийшла в сад, який ми також відновили. І за ним починається ліс, де і закінчується кордон захисного бар'єра. Але тут я в безпеці. Однак думки приходили не дуже радісні, і від них так хотілося втекти. Проте і повертатися додому зараз ще не час. Тому я і продовжувала сидіти.                                                                                 

- Вирішила побути наодинці?                                                                                                            

Обернувшись, я побачила Вікторію, що просто присіла поруч зі мною. Хоча формально вона і була моєю родичкою, та ми не дуже з нею спілкувалися. Вони одружені з Деміаном вже тридцять один рік, і жінка давно стала частиною родини. Та чомусь ми з нею жодного разу не розмовляли ось так просто. Якось так складалося.                                                                                                                                       

- Просто не хотіла зараз бути там. Знаєш, інколи це занадто важко для мене. - я обійняла себе руками. - Відчувати себе частиною такої великої та дружньої родини. В будинку Варгасів все було інакше. Ні, вони любили мене, або мені так здавалося. Однак це зовсім інше, розумієш?                           

- Як не дивно, але я тебе розумію. Хоч в чаклунів так і заведено, та моя родина теж відрізнялася від Мералісів. - посміхнулася Вікторія. - Мене виростили батьки, які у свій час відмовилися від всієї родини. Вони були вигнанцями, а чому ніхто не знає. Не скажу, що мала дуже щасливе дитинство, проте непогане. - жінка видихнула. - Коли я зустріла Деміана, то не одразу прийняла свої почуття. А от найбільше боялася саме знайомства з родиною. Що вони не приймуть мене. Але все виявилося даремно. Саме тут, серед них я і знайшла своє місце. І хоч інколи ми здаємося тобі досить дивними, та ми такі як є. - Вікторія взяла мене за руку. - Кожен з нас тут не тому, що в майбутньому нам може загрожувати якась небезпека. Ми тут, тому що тобі потрібна підтримка родини.                           

- Але чому ви це все робите? - не розуміла я. - Так, формально я частина вашої родини. Але ж ви чаклуни, я метаморф. Та й виросла в інших людей.                                                                                 

Вона м'яко розсміялася, що змусило мене заплутатися ще більше. Однак я справді не розуміла, чому вони так добре до мене ставляться. Хоча у свій час вони ж прийняли мого батька, а він був метаморфом.                                                                                                                                                

- Раса не причина відмовлятися від близької людини. Ти одна з нас, і ми справді тебе любимо, хоч і не завжди це показуємо. І як тільки ти опинилася в небезпеці, ми всі тут. Знаєш, - вона понизила голос. - Хоч мої молодші сини й дуже маленькі, але вони рвуться тебе захищати. - це змусило вже мене розсміятися. - Повір, де б ти не була, в якій ситуації не опинилася, наша родина завжди буде поряд. Кожен з нас.                                                                                                                                       

- І я зроблю те саме й для вас. - відповіла я, відчуваючи як на очі виступили сльози. - Після того, як я дізналася всю правду, це просто руйнує мене зсередини. Рідний дядько позбавив мене можливості мати родину. Він зробив це, аби використати мене. Хіба так можна?                                                      

- Ні, це не правильно. Це жахливо, і ми обурені не менше за тебе. - відповіла жінка. - Ми змусимо їх поплатися за те, що сталося, і зробимо це разом. Ти завжди можеш розраховувати на кожного з нас. Пам'ятай про це.