Глава 15

Повертатися в Академію після всього, що сталося… Це був ніби шлях назад у реальність, яка більше не існувала. Кожен наш крок віддавався в мені глухим болем, як удари по серцю. Досі не вірилося, що все це сталося насправді. Зрада друзів, які ще вчора сміялися поруч, вважалися частиною нашої сім’ї. І — найстрашніше — правда про моїх «батьків».

Алекс ішов мовчки, його плечі злегка тремтіли. Він не плакав, але біль був надто очевидним. Раніше він говорив про Вільяма як про приклад, якого намагався досягти. А тепер… він не міг навіть вимовити слово «тато».

— Алекс, — я торкнулася його плеча, але він лише ледь помітно кивнув. – Ти в порядку?

— Ні, але буду, — врешті сказав він. — Ми впораємось.

— Обов’язково, — я посміхнулась. — Пам’ятай, що я завжди поруч з тобою.

Йому довелося прийняти водну силу дракона — стихію спокою, відновлення, чистоти. Але як поєднати її з тим штормом, що зараз творився в його душі? Мені ж дісталась сила чорного дракона. Вона ще досі жила в мені, дика, некерована. Я не була впевнена, чи це моя злість… Чи то її підсилювала магія? Чи, можливо, саме вона була джерелом тієї ненависті, що палила мене зсередини?

Я згадувала, як Вільям стояв переді мною, холодний, байдужий. Як посміхався, говорячи, що я маю бути вдячна. За що? За брехню? За смерть моїх батьків? За дитинство, проведене в клітці ілюзій?

Я ледь не задихнулася від злості, коли відчула, як Адам знову стискає мою руку. Його тепло й мовчазна присутність були єдиним, що тримало мене на поверхні. Без нього… я б, напевно, зламалася.

Ми повертались. Назад, у дім, який мав стати безпечним. У місце, яке мало прийняти нас після всього. Академія. Та коли вона з’явилася перед нами, дихання в мене перехопило.

Колись велична будівля, горда і сповнена магії, тепер була лише обгорілим скелетом. Башти лежали в руїнах, стіни місцями провалилися. Камінь був розтрощений, у повітрі ще пахло димом і попелом.

— Ні… — прошепотіла я, серце затремтіло.

Алекс дивився перед собою, очі втратили блиск. Він і так був зруйнований після того, що сталось, а тепер його це ще більше добило. Його голос зірвався на холодний шепіт.

— Її більше немає, — ці слова були надто важкими для кожного з нас. — Вільям зруйнував Академію.

Він сказав це так, ніби виплюнув отруту. Він більше не називав його батьком. Адам обійняв мене за плечі, не кажучи ні слова. Я відчувала, як його серце б’ється в унісон із моїм. Ми всі втратили щось. Академія була не просто школою. Це був дім. Пам’яті. Віри. Магії.

— Вони оголосили війну, — промовила я тихо, але голосно для всіх нас.

Це не було питанням. Це був факт. І ми маємо відповісти. Може, колись я сподівалася, що все вирішиться інакше. Але зараз… зараз усе змінилось. Вогонь, що жив у мені, більше не хотів мовчати. Я вдихнула глибоко. І вперше — не з ненавистю, а з рішучістю. Я відкрила в собі нову силу та стійкість. І вона мені зараз знадобиться як ніколи.

— Ми знайдемо нове місце. Безпечне. Там, де нас не знайдуть, - впевнено сказала я. – Ми відновимо сили, навчимося володіти магією. А потім… повернемося.

Мої друзі мовчки кивнули. Ми вже не були учнями. Тепер — ми були тими, хто стоятиме на передовій. Вони зруйнували наш дім. Але війна ще не закінчена. І в цій війні переможемо ми.

Ми йшли крізь руїни, і кожен камінь під ногами нагадував про втрати, що супроводжували нас від самого початку. Стіни, обпалені магією, тріщали під власною вагою, а повітря було наповнене запахом диму та гару. Кожен крок — як крик минулого, що намагався затягти нас у темряву.

Але ми йшли вперед. Алекс ледве дихав, тримаючи водну магію в балансі зі своєю болісною реальністю. Його очі, темні й напружені, відображали весь хаос, що бушував у душі. Його рука стиснула мою так сильно, що я відчула його біль і водночас його рішучість.

Адам мовчав, стояв поруч і підтримував нас своєю присутністю, немов тверда скеля в бурі. Його спокій передавався, але всередині його серце билося так само, як і наше — розбите, але непохитне.

Ми бачили, як дим з руїн піднімався до неба, і в цьому тумані все здавалося одночасно мертвим і живим. Я відчула, як сила чорного дракона вирує в мені, готова виплеснутись у будь-який момент, перетворюючи страх на рішучість. Вона підживлювала мене, давала впевненість, але й вимагала контролю, навчала зосередженості, терпінню, хоча мої руки тремтіли.

Ми йшли мовчки, але думки кипіли. Ворогів було багато, сили непередбачувані, але ми знали одне: тепер ми не ті діти, якими були раніше. Тепер ми володарі стихій, носії сили драконів. І ця сила не дозволить нам програти.

Руїни Академії залишалися позаду, але пам’ять про них жила в кожному нашому русі, у кожному диханні. Ця пам’ять була водночас і раною, і мотиватором. Ми вчились на втраті, перетворювали біль на зброю, страх на стратегічну перевагу.

Ідея нового початку, нової бази, нового шляху народжувалась із попелу минулого. Ми були змушені навчитися поєднувати магію і розум, силу і рішучість, відвагу і терпіння. Кожен з нас тепер несвідомо вбирав уроки минулого, щоб бути готовим до майбутніх битв.

Сонце ледь пробивалося крізь дим, і ми відчули перші теплі промені. Це був знак — навіть після руйнування, після зради і втрат, світ все ще існував. І разом ми зможемо його захистити.

Алекс першим розкрив очі на перспективу, його плечі випрямлялися. Я відчула, як його вода повільно заспокоюється, об’єднуючись із моєю темною магією, не в протиріччі, а в балансі. Адам стояв поруч, спостерігаючи, як ми відновлюємося, але його увага завжди була на нас — він відчував кожну вібрацію небезпеки.

Ми трималися разом, несучи рани, відчуття втрати та нову силу, що вже не давала нам зупинитися. Академія була зруйнована, але дух її залишався всередині нас. Кожен крок вперед, кожне спільне дихання зміцнювали нашу рішучість.

Ми йшли крізь попіл, крізь смуток і біль, але попереду — новий шлях, нове місце для сили, нового життя і нової боротьби. І я відчувала, як чорний дракон всередині мене мурмоче — час діяти, час перемагати, час ставати тими, ким ми повинні бути.