Глава 14

До останнього я не знала, чи спрацює ця магія. Все всередині мене сумнівалось — руки тремтіли, серце калатало так голосно, ніби хотіло вирватися з грудей. Навіть думки не могли зосередитись, з’являлися лише образи, спалахи світла, відчуття сили, яку я ніколи не відчувала.

Але сила чорного дракона… вона інша. Вона не підкоряється законам, вона просто бере і знищує перепони. Двері переді мною розлетілися на друзки, немов були зроблені з гілок, а не з каменю. Відчуття було неймовірне: дім, кімната, обмеження — все, що тримало мене, розсипалося під натиском магії, яка належала мені.

Ця сила відчувалась як щось, що мало бути зі мною завжди. Якщо водна магія раніше здавалася чужою, то ця була моєю сутністю. Контроль приходив природно, без зусиль, без сумнівів. Я могла відчути її у кожному русі, у кожному дотику до світу. І нарешті все стало зрозуміло: це не випадковість. Чорна магія мала належати саме мені.

Коли ми ступили за межі кімнати, повітря навколо змінилося. Моє тіло наповнилося енергією, і я відчула, як сили моїх друзів повертаються. Алекс дивився на мене мовчки, очі широко розкриті, губи злегка тремтіли. Не страх, не недовіра, а здивування. І щось інше, глибше — повага, можливо навіть щось схоже на тривогу за мою долю.

Ніхто з нас не чекав цього. Але особливо Алекс. Можливо, він і раніше здогадувався про мою здатність, але навіть він не був готовий до такої концентрації сили. І я знала: поки не знайду своєї істинної магії, лише я можу її контролювати.

Зараз я зрозуміла — це не випадковість. Вогонь чорного дракона слухався мене з першого разу, і водночас відчуття сили було рідним, наче я чекала на нього все життя. Я боролася з водною магією не через маму, не через те, що вона чаклунка. Вона ніколи не була моєю. Все, що я відчувала, що давало мені справжню силу, тепер належало мені.

Ми вийшли з темного коридору і впізнали знайомі стіни. Підземелля маєтку Варгасів не сплутати з жодним іншим місцем: старий камінь, що пахне магією, факели, які ніколи не згасають, тиша, що містить у собі чуття давніх подій. Ми швидко знайшли вихід і ступили на подвір’я.

Тиша на подвір’ї вибухнула подивом. Вороги, що не чекали нашої появи, застигли. Я глянула у віконне скло й завмерла. Моє відображення дивилося на мене чорними, бездонними очима. Жодного блиску, жодного кольору. Ніби в мені відлунювала безмежна ніч. І знаєте що? Мені це подобалося. Вільям дивився на мене, важко дихаючи, і я посміхнулася. Навіть самій моторошно було відчувати силу, яка кипіла всередині.

— Знаєш, — я зробила крок уперед. — Чорний дракон не обрав тебе. Він обрав мене. Від самого початку. І ти ніколи б не отримав його магію.

Мої друзі мовчали. Я відчувала їхню підтримку, тепло посмішок і розуміння. Навіть якщо мовчать — вони поруч. Це надавало якихось нових сил та впевненості в перемозі.

— Але ж ти маєш силу водного дракона! — вигукнула Маріанна. Голос її тремтів. — Це неможливо! Подвійна сила — таке ще ніколи не траплялося. Ти брешеш!

— Ні, вона не бреше, — мовив мій брат. — А тепер я маю її силу. Ви залишилися з одним драконом проти п’яти. І за все, що зробили… я йду проти вас.

Я повільно дістала кулон з-під кофти. Він випромінював ледь помітне фіолетове сяйво. Обличчя ворогів застигли. Навіть мої друзі подивилися з подивом, лише Адам, здається, не здивувався — він, мабуть, давно це відчував.

— Він був у мене від самого початку. І я правильно зробила, що не розповідала, — відповіла я. — Хоча ви б його не знайшли… поки я сама цього не захочу.

— Каталіно… ми твої батьки, — заговорив Вільям. Голос його став м’яким, майже батьківським. — Ми тебе виховали. Де б ти була без нас? Віддай нам те, що належить нам по праву, і живи спокійно. Без боротьби. Без жертв.

— Батьки? — я розсміялася, холодно й різко. — Ви вбили моїх справжніх батьків. Ви знищили все, що я мала. І я ніколи не віддам вам кулон. Тільки через моє тіло.

— Що ж… твоє бажання — закон, — прошипіла Маріанна. — Я ніколи не вважала тебе своєю дитиною. Доводилось терпіти. Та зараз я рада, що не потрібно більше удавати. Я взагалі дітей не хотіла.

Вони напали. Все сталося миттєво. Воїни Вільяма накинулися, переважаючи нас числом. Але вони не врахували: ми — носії сили драконів. П’ятеро проти одного, але сила чорного дракона не піддається законам логіки.

Я схопила меч з рук одного з нападників і створила темний вогонь, що шипів фіолетовими іскорками, немов живий, і розсікав ворогів. Інстинкти керували мною. Кожен рух був точний і смертоносний, кожна іскра — як крик дракона, що вирує всередині.

Адам бився з Дрейком. Перевага була на боці мого друга — не через навички, а через силу дракона, що змінює тебе, робить швидшим, гострішим, сильнішим. Він відчував кожен рух, кожен напад, і тіло реагувало самостійно. Ми проривалися до Вільяма й Маріанни. Як тільки ті зрозуміли, що програють, вони зникли разом із магом, що зачарував кімнату. Втеча була неминуча.

Залишки армії швидко розбіглися. Я підійшла до Адама — він стояв над тілом Дрейка, меч усе ще стирчав у грудях. Його руки тремтіли, серце билося так, ніби хотіло вирватися з грудей.

— Мені довелося… — прошепотів він. — Він напав першим. Якби не я… він би загинув. Я не хотів.

— Ти зробив правильно, — м’яко сказала я. — Ми б всі зробили так само.

Та всередині я відчувала: ми ще не дізналися всієї правди. І дізнаємося. А зараз — час повертатися в Академію. Ми нарешті знаємо, хто стоїть за цим хаосом, і що робити далі.