Глава 13

Я не знаю, скільки часу ми вже тут сиділи. День, два, а може тиждень. Під землею або в якійсь ізольованій магічній камері легко втратити відчуття часу. Темрява тут була глибша за ніч, а повітря — насичене старою, затхлою магією. Ще й щось ніби блокувало силу. Як стіна між мною та моєю справжньою сутністю. А значить, Вільяму та Маріанні допомагає якийсь чаклун. Потужний, досвідчений... і безжальний.

Я вже не хотіла називати їх батьками, адже це зовсім не так. Як вони могли вбити Діану та Самаеля? Моїх рідних маму та тата. Людей, які мене любили. Яких я втратила через жагу до влади. Вони відібрали в мене шанс на те, аби отримати справжню родину. І все заради якоїсь примарної влади. Їх засліпило пророцтво, адже я — перша дівчина за останній час, що народилася у Варгасів. Символ. Інструмент. Жертва.

Тепер хоч зрозуміло, чому при такому сильному дарі матері я все ж стала метаморфом, а не чаклункою. Це не випадковість — це був знак. Але від цього злість не вщухала. Навпаки — вона палала всередині, розросталася з кожною хвилиною. Я почала по-справжньому ненавидіти цих людей. Особливо тепер, коли ми були в якомусь приміщенні, оточеному мовчанням і тугою. А Дрейк та Ліам...

Ми довго не могли зрозуміти, чому Ліама обрав дракон. А він просто вдало прикидався безпомічним. Та насправді цей хлопець приховував свій секрет. Він був сильніший, ніж здавався. І глибший. А Дрейку я ж довіряла. Ми навіть зустрічалися. Сміялися. Пліч-о-пліч боролися. І він зрадив нас. Просто так. Без жалю. І цьому просто немає виправдання. Я по-справжньому зненавиділа цього хлопця і більше не хочу навіть чути про них. Усе всередині мене стиснулося. В мене залишилася одна мета — знищити їх.

І це не лише для того, аби помститися тим, хто стільки болю завдав мені. Вони — пряма загроза нашому світові. А я цього не можу допустити. Однак зараз я абсолютно безпомічна. Саме в такому стані я і сиділа трохи далі від всіх. Мені просто було потрібно побути на самоті. Хоча й так ніхто не розмовляв. Ми всі були як затиснені в пастці. Думки дзижчали в голові, як оси.

Аж тут до мене ближче підповз чорний дракон. Від його могутності та величі майже нічого не залишилося. Його тіло було вкрито шрамами, очі — згаслими. Адже він помирав. І його явно катували, аби він віддав силу Вільяму. Та цього не сталося. Щось у ньому все ще чинило опір. І він вибрав мене.

— Знаєш, Каталіно, а я вражений тобою, — прохрипів він голосом, що звучав, ніби тріщина в камені. — Від тебе ніхто й ніколи нічого не очікував, а ти кожного разу доводиш, що з твоєю думкою варто рахуватися.

Його слова прорізали тишу, мов лезо. Я відчула, як слова відгукуються в мені, змушуючи тремтіти. Не дивлячись ні на що, дракон досі мав магію та могутню силу. Він залишався нескореним.

— Твоя сміливість гідна сили чорного дракона. І я так довго шукав того, хто зможе правильно розпоряджатися нею. Тепер нарешті знайшов. Хоч і при таких обставинах, - сказав він. – Та інколи саме такі моменти і існують, аби зрозуміти, хто буде гідним.

— Тобто, ти маєш на увазі... — не одразу зрозуміла я, слова застрягали в горлі. – Але ж це не можливо.

— Я хочу передати саме тобі свою силу. Я відчуваю, що ти гідна цього, — я чула нотки задоволення в голосі дракона, попри його страждання. — Як бачиш, я вже досить старий, і зовсім скоро можу зникнути назавжди. Але магія чорного дракона має жити у світі. І саме ти станеш її хранителем.

— Але ж я маю вже силу водного дракона. Неможливо поєднувати дві, — сказала я, хоча це звучало скоріше як слабкий спротив, ніж заперечення. – Хоча водяна магія досить непередбачувана та не завжди підкорюється, проте вона ж дісталась мені.

— Ти обов'язково щось вигадаєш, — промовив він, а потім його лапа охопила мою руку. Його дотик був пекучим, але в ньому не було злоби.

Я бачила, що мої друзі одразу ж попрямували до мене, адже в той же момент нас оповило якесь світло. Раніше я вже зіштовхувалася з таким, коли водний дракон передав свою магію. Та цього разу все було інакше.

Нестерпний біль розривав кожну клітинку мого тіла. Я кричала, однак не було жодного звуку. Ніби сам світ затиснув мої вуста. Сила почала наповнювати мене, змушуючи тремтіти.

Знову мене не питали, чи хочу я цього. А просто поставили перед фактом. Це особливість кожного дракона чи що? Цікаво, а в інших теж так було? Проте цього разу я не втратила свідомість. Так швидко, як все почалося, так само і закінчилося. Тіло чорного дракона розчинилось в повітрі, і останнє, що я побачила, це його спокійна посмішка. Він виконав свою місію.

Я відчувала, ніби моє тіло розриває магія. Ще б — сила двох драконів, це занадто. І я просто уявлення не мала, що робити з цим. Вона могла знищити мене в будь-який момент, це неабияк тиск.

— Каталіно... — почула я голос Адама. Його обличчя було схвильованим. — В тобі магія двох драконів. Це може вбити тебе.

— Я не можу довго стримувати її, — прохрипіла я. Мене трясло, як від лихоманки.

— Що нам робити з цим? — Алекс був у паніці. Він завжди намагався все контролювати, але цього разу — не міг.

Але відповідь сама з'явилася в моїй голові. Лише один метаморф з тих, кого я знала, був гідний цієї магії. І чомусь йому вона не дісталася. Хоча в нашому світі все не буває просто так. Однак тепер я була впевнена, що магія водного дракона з самого початку належала не мені. Тому я просто взяла брата за руку та уважно подивилася йому в очі.

— Не мене обрав дракон насправді. Магія води мала бути твоєю. Я стала лише тимчасовим прихистком, — я вже ледве могла говорити. — І хоч хранителі цього ніколи не роблять, та і я не знаю, чи спрацює... Та чи готовий ти прийняти магію?

— Але чи впораюся я... — почав брат, погляд його затуманився сумнівами. – Це занадто велика відповідальність.

— Я в тобі не сумніваюся. В будь-якому разі в тебе вже немає вибору, — я навіть змогла посміхнутися, хоч біль не вщухав.

Так от чому дракони не питали в мене дозволу. Якщо це справді те, що вони відчували — зв'язок, вибір, покликання — то я навіть можу зрозуміти. Але як це взагалі працює?