Алекс

Я отямився в якомусь досить темному приміщенні. Очі ще не звикли до напівтемряви, тож я бачив лише сірі стіни та холодну підлогу, у кутку кілька металевих ліжок і вкрай скромний туалет. Маленький світильник під стелею давав слабке жовтувате світло, але його ледь вистачало, щоб розрізнити простір. Я був у підземеллі, і від цього відчуття холоду по шкірі пробігала дрож.

Спершу не вдавалося згадати, що трапилося. Моя пам’ять обривалася на моменті, коли ректор терміново викликав мене до себе. Погляди його були стривоженими, слова швидкими: «На кордоні лісу трапилося щось непередбачуване. Тобі потрібно перевірити все особисто. Студенти не повинні постраждати». Я розумів важливість цього виклику. Минулого року вони вже пережили забагато — зникнення, атаки, підступи.

Коли я вийшов із Академії Метаморфів і ступив на подвір’я, хтось підійшов до мене ззаду, і далі — темрява. Немає звуків, лише холод, що обпікає шкіру. Що ж сталося далі — я не пам’ятав.

Мабуть, це була пастка. Мене викрали. Але навіщо? Я не міг уявити себе цінним для ворогів: мої навички, сила… вони не представляли особливої загрози. Захопити драконів — логічніше, хоча це і небезпечно. І все ж я був у пастці, у темному приміщенні без шансів втекти.

Як тільки Каталіна дізнається про це, вона одразу почне шукати мене. І я точно знаю її: піде на все, аби врятувати. Мені ставало тривожно від думки про те, що через мою безпорадність хтось із близьких може постраждати.

Я намагався перетворитися, щоб хоч якось втекти, але щось блокувало мою силу. Моє серце калатало в грудях, відчуття люті та розпачу змішалося з безпорадністю. Тут явно застосували магію, сильну магію, що блокувала метаморфа. Імовірно, причетні чаклуни. Моя перевірка кімнати не дала жодних підказок.

Тиша була майже гнітючою, аж поки не почув чутне дихання. Мені здалося, що це чиєсь слабке, ледве помітне присутнє «живе». Чи я сходжу з розуму? Можливо, це лише відлуння власного страху. Але інстинкти мовчали, відчуваючи: ця сутність поки не загрожує.

Раптом двері скрипнули, і світло зі світильника злегка відбилося від чогось рухомого. Я відчув справжню небезпеку. Внутрішній звір прагнув вирватися на свободу, однак сила, що блокувала мене, не дозволяла. Я очікував побачити ворогів, яких-то темних метаморфів чи чаклунів, але переді мною стояли ті, кого я ніколи не очікував побачити.

Від здивування я на мить забув, як дихати. Потім прийшла злість. Мене не прийшли рятувати. Значить, саме вони стоять за моїм викраденням. Я ж довіряв їм усе життя. Думав, що вони ніколи не зашкодять. Але це була жахлива помилка.

— Привіт, синку, — промовив батько, його голос звучав дивно спокійно, майже ніжно, ніби нічого не сталося. — Скучив за нами?

Слова прокотилися кімнатою, а я відчув дивне поєднання страху, шоку та злості. Це ж батько — він, людина, якій я довіряв понад усе. Мене викрали, я опинився у пастці, а він… стоїть тут, ніби нічого не трапилося.

Очі мого батька блищали якимось незбагненним блиском. Я відчував його силу, його контроль над ситуацією. Та що більше — відчував, що він знає, наскільки я уразливий тут, у темряві, без можливості перетворитися. Його спокій лякав більше за будь-яку магію, що могла блокувати мої сили.

— Це ти… ти стоїш тут і посміхаєшся? — прошепотів я, намагаючись приховати тремтіння в голосі. — Ти… ти ж знаєш, що я не можу ні втекти, ні боротися…

Батько нахилився трохи ближче, і його погляд пронизував мене наскрізь, наче він бачив кожну мою слабкість, кожен страх, що вирував у грудях.

— Звісно, знаю, — сказав він тихо, але кожне слово було наповнене владою. — Але це частина нашого плану. Ти мав дізнатися правду. І ти дізнаєшся.

Мої думки перехоплювали паніка та гнів. План? Якого плану? Що це означало? Викрадення, пастка, страх і безпорадність — і все це лише для того, щоб «я дізнався правду»? А яку правду?

Я стиснув кулаки, відчуваючи, як кров пульсує в скронях. Батько стояв переді мною, спокійний і непохитний, а я — у пастці, без шансів використати будь-яку силу, яку колись відточував роками.

— Ти… що ти задумав… — почав я, але слова зупинилися на губах, бо в голосі відчувався лише гнів і невимовний страх.

Батько лише посміхнувся ще ширше, і ця усмішка була одночасно рідною і чужою, теплою і смертельно небезпечною. Він знав, що я тут, у цій кімнаті, беззахисний, і це давало йому владу.

Я розумів одне: від цього моменту нічого не буде колишнім. Що б він не задумав, я тепер точно знав — доведеться грати за його правилами. І навіть якщо я не згоден, навіть якщо ненавиджу все, що тут відбувається, мені доведеться діяти. Бо інакше — мене просто знищать, або ще гірше, використають.

Але попри все, попри страх і гнів, у серці щось відчайдушне пульсувало. Я не міг дозволити їм перемогти повністю. І хоч зараз я був безсилим, я знав — рано чи пізно, я знайду спосіб повернутися. Бо якщо цей викрадений син знову стане сильним, ніхто і нічого не зможе зупинити його.