Глава 12

Одногрупники досить спокійно відреагували на наші стосунки. Ніхто не влаштовував драми чи здивованих сцен. Навіть Дрейк був радий за нас — його усмішка була щирою, хоча й трохи сумна, ніби він знав, що ми давно до цього йшли. Ну звичайно, для всіх це стало лише питанням часу.  Ми й самі вже перестали приховувати почуття — навіщо, якщо весь світ і так усе розуміє?

А от як раділа Делія… здавалося, навіть більше, ніж ми самі. Вона обіймала мене, сипала щасливими вигуками, вже уявляла подвійні побачення і плани на канікули. Її очі світилися від щастя, і я раділа, що маю таку подругу поруч.

І все було б чудово, якби не одне «але». Вже досить довгий час ми не бачили Алекса. Він просто зник — без попереджень, слідів чи пояснень. Його кімната в гуртожитку залишалась недоторканною, речі були на місці, але від нього — ані слова. Адміністрація Академії Метаморфів теж не мала уявлення, куди міг зникнути хлопець. Ніхто не бачив, як він виходив, і навіть магічні слідопити не змогли нічого знайти.

У мене була лише одна теорія — Ліс Сновидінь. Це було небезпечне, наполовину легендарне місце, яке не визнавала навіть офіційна мапа світу. Це означало, що нам доведеться відправитися саме туди. Ми вагались, адже лізти туди без підтримки — нерозумно. Однак краще б звернутися до Брая — він би нам точно допоміг. Та все ж ми зібралися зробити це самостійно, адже мало кому можна довіряти. Занадто часто зрада приходила звідти, звідки не чекаєш.

За годину ми вже були на місці. Ліс зустрів нас тишею, що гнітила. Повітря було важке, ніби наповнене снами і спогадами чужих людей. Тут були не лише дракони — величезні тіні пролітали між деревами, ані слова не кажучи. І серед них був Дрейк. Він хотів нам допомогти, а ми й не були проти. Його підтримка здавалася щирою, і я ще не знала, наскільки це все глибше…

Нам вдалося відстежити останнє місце перебування Алекса — тут, серед високих дерев і магічного туману. Але слід обривався. І далі — нічого. Ні енергії, ні зачарованих слідів. Тиша.

— Невже в нас якийсь родинний збір? — почула я знайомий голос. Холод пройшовся по спині. — Не думав, що все станеться саме сьогодні. Але так навіть краще. Зекономимо час та сили.

Обернувшись, я побачила, що це і справді він — мій прийомний батько. Вільям стояв упевнено, а біля нього — його дружина, Маріанна. Вони виглядали спокійно, навіть задоволено. Цей вираз обличчя був доволі злим, і я раніше не бачила його.

Спершу я подумала: невже вони теж дізналися, що Алекс зник, і вирішили його знайти? Та все змінилося, коли з-за дерев почали виходити інші люди. Озброєні. Зосереджені. Їх було багато. І щось мені це вже не зовсім подобалося.

Особливо коли вони витягнули зброю. Я інстинктивно хотіла скористатися магією — вже відчула, як всередині загоряється сила, — але щось ніби стримало мене. Магія не слухалась. Мовби щось замкнуло її всередині. Скоріш за все, це було заклинання якогось досить могутнього чарівника. Але що відбувається? Я взагалі нічого не розуміла, хоча підозри зароджувалися в моїй душі. І чим далі — тим страшніше вони ставали. Я боялася, що все саме так і буде.

— Схопити їх, — спокійно сказав Вільям. – Вони нам потрібні живими.

Воїни не зволікали. Вони діяли швидко, впевнено, злагоджено. Це були не новачки — вони знали, що роблять. Нам не вдалося дати відсіч. Навіть Адама стримали, хоча для цього й знадобилося кілька людей.

А от Дрейка та Ліама вони відпустили. І ті підійшли до Варгасів. Не одразу я помітила, що хлопці не здивувались та не злякались тому, що відбулось. А це ж зовсім не схоже на Ліама.

Тут усе й стало ясно. Поступово до мене почало доходити, що ж тут відбувається. Невже вони стоять за цим всім? Ні. Я навіть не хочу в це вірити. Ці люди ж виховали мене. В мене стільки є спогадів з дитинства. Нехай я й не завжди почувалася вдома, але це було… звичне. Знайоме. Частина мене.

— Але для чого це все? — врешті запитала я, голос тремтів. – Навіщо ви це робите.

— Знаєш, Каталіно, в цьому світі є лише одна річ, яка здатна зробити щасливим людину. А саме влада. І нам завжди було її недостатньо, — почала Маріанна. — Реальну владу може подарувати лише сила драконів та артефакт. І от нарешті в нас є всі дракони, навіть чорний. Знала б ти, як важко було це провернути. Найлегшою справою було лише вбивство Самаеля та Діани.

Мені зараз почулося? Ні. Вони так спокійно говорили про це, ніби якась буденна справа. То от хто винен у смерті моїх батьків. Моїх справжніх батьків. Злість почала охоплювати мене, і я вже майже нічого не бачила. Ненависть охопила моє серце.

— Це твій рідний брат… Як ти міг? — прошипіла я. – Він довіряв тобі, хотів налагодити стосунки.

— Самаель завжди отримував все найкраще. А в нашій родині було пророцтво, що перша дівчина, яка народиться у Варгасів і стане хранителем артефакту, саме вона принесе реальну владу. Однак у нас з’явився син. А коли народилася ти… — посміхнувся Вільям. — Ось тоді ми й вигадали цей план. Вже в Академії нам довелося знайти Ліама та Дрейка, які б нам допомогли все провернути. А далі вже залишалося тільки чекати. І ось тепер ти в нас.

— Тобто весь цей час це були ви? — врешті сказав Адам. — Через вас загинуло стільки людей. І все заради влади. Що ж ви за люди то такі, гірший я навіть не зустрічав.

— Який розумний хлопчик, — розсміялася Маріанна. — Навіть шкода буде тебе вбивати після того, як ти віддаси нам силу дракона. Тим паче, ти й так нею неправильно користуєшся. Досить вже цих розмов, нам час йти. Та й Алекса не можна надовго лишати. Це ж треба — рідний син мав би зрозуміти нас, але ні. Ти занадто важлива для нього, — продовжувала жінка. — Але ти не хвилюйся, тебе ми вбивати не будемо. Все ж хранитель артефакту нам потрібен.

Я хотіла ще щось сказати — закричати, проклясти, боротися. Та в мене кинули якимось порошком, і світ втратив свої фарби. Все зникло. Темрява поглинула мене. Я досі все усвідомлювала, але не бачила та не чула нічого. Лише суцільна темрява.