Глава 12

Одногрупники досить спокійно відреагували на наші стосунки. Навіть Дрейк був радий за нас. Ну звичайно, для всіх це стало лише питанням часу. А як Делія раділа, здається навіть більше, ніж ми самі. І все було б чудово, якби не одне але. Ми вже досить довгий час не бачили Алекса. Адміністрація Академії Метаморфів теж не мала уявлення, куди міг зникнути хлопець. І в мене була лише одна теорія - Ліс Сновидінь. Це означало, що нам доведеться відправитися саме туди. Однак краще б звернутися до Брая, він би нам точно допоміг. Та все ж ми зібралися зробити це самостійно, адже мало кому можна довіряти. За годину ми вже були на місці. Тут були не лише дракони, а й Дрейк. Він хотів нам допомогти, а ми й не були проти. Нам вдалося відстежити останнє його місце перебування, але тут слід обривався. І далі нічого...                                                                                                            

- Невже в нас якийсь родинний збір? - почула я голос мого прийомного батька. - Не думав, що все станеться саме сьогодні. Але так навіть краще. Зекономимо час та сили.                                       

Обернувшись, я побачила, що це і справді він. І з ним була його дружина. Невже вони теж дізналися, що Алекс зник і вирішили його знайти. Однак згодом тут з'явилися й інші люди. І щось мені це вже не зовсім подобалося. Особливо коли вони витягнули зброю. Я хотіла скористатися магією, але щось ніби стримала мене. Скоріш за все це заклинання якогось досить могутнього чарівника. Але що відбувається? Я взагалі нічого не розуміла, хоча підозри зароджувалися в моїй душі. Однак я боялася, що все саме так і буде.                                                                                                                                

- Схопити їх. - сказав Вільям.                                                                                                            

Це були досить вправні воїни, адже їм вдалося нас стримати. Навіть Адама, хоча його і тримали одразу кілька людей. А от Дрейка та Ліама вони відпустили, і ті підійшли до Варгасів. Поступово до мене почало доходити, що ж тут відбувається. Невже вони стоять за цим всім? Ні, я навіть не хочу в це вірити. Ці люди ж виховали мене. В мене стільки є спогадів з дитинства. І нехай я і відчувала себе не на своєму місці там, але все ж було не так вже й погано.                                                                        

- Але для чого це все? - врешті запитала я.                                                                                 

- Знаєш, Каталіно, в цьому світі є лише одна річ, яка здатна зробити щасливим людину. А саме влада. І нам завжди було її недостатньо. - почала Маріанна. - Реальну владу може подарувати лише сила драконів та артефакт. І от нарешті в нас є всі дракони, навіть чорний. Знала б ти як важко було це провернути. Найлегшою справою було лише вбивство Самаеля та Діани.                                          

Мені зараз почулося? Ні, вони так спокійно говорили про це, ніби якась буденна справа. То от хто винен в смерті моїх батьків. Злість почала охоплювати мене, і я вже майже нічого не бачила. Ненависть охопила моє серце.                                                                                                            

- Це твій рідний брат... Як ти міг? - прошипіла я.                                                                                 

- Самаель завжди отримував все найкраще. А в нашій родині було пророцтво, що перша дівчина, яка народиться у Варгасів і стане хранителем артефакту. Саме вона принесе реальну владу. Однак в нас з'явився син. А коли народилася ти... - посміхнувся Вільям. - Ось тоді ми й вигадали цей план. Вже в Академії нам довелося знайти Ліама та Дрейка, які б нам допомогли все провернути. А далі вже залишалося тільки чекати. І ось тепер ти в нас.                                                                                 

- Тобто весь цей час це були ви? - врешті сказав Адам. - Через вас загинуло стільки людей. І все заради влади.                                                                                                                                       

- Який розумний хлопчик. - розсміялася Маріанна. - Навіть шкода буде тебе вбивати після того, як ти віддаси нам силу дракона. Тим паче ти й так нею не правильно користуєшся. Досить вже цих розмов, нам час йти. Та й Алекса не можна надовго лишати. Це ж треба, рідний син мав би зрозуміти нас, але ні. Ти занадто важлива для нього. - продовжувала жінка. - Але ти не хвилюйся, тебе ми вбивати не будемо. Все ж хранитель артефакту нам потрібен.                                                                                 

Я б хотіла ще щось сказати, та в мене кинули якимось порошком, і світ втратив свої фарби. Я досі все усвідомлювала, але не бачила та не чула нічого. Лише суцільна темрява. Однак мене захопила ненависть. Люди, яких я називала батьками, вбили моїх рідних. Ще й весь цей час все було заради того, аби отримати владу? Для чого це все? Невже Вільяма настільки дратувало те, що все діставалося його брату? Зір та почуття повернулися вже в якийсь кімнаті, де був Алекс. Брат одразу ж притягнув мене у свої обійми. Він виглядав звичайно, лише трохи втомлений.                                       

- Каталіно, я радий, що ти в порядку. Хоча не хотілося, аби ти зараз опинилася тут. - видихнув він. - Ти тепер знаєш правду?                                                                                                                              

- Так, і ненависть мене охопила повністю. - видихнула я. - Досі не віриться, що вони справді здатні на таке. Але ці люди виховали нас з тобою. А тепер я хочу їх вбити.                                                      

- Це добре, Каталіно. Значить твоя магія буде сильнішою через власні емоції. - почула я незнайомий голос. - Інколи це все ж допомагає, а вам ще потрібно якось вибиратися звідси, аби перемогти Вільяма та тих, хто йому допомагає.