Глава 11

Отямилася я в медичному пункті в Академії. В повітрі стояв легкий запах ліків і стерильності, а м’яке світло ламп відбивалося від білих стін. Що ж, це звичне місце для мене, адже саме тут я постійний гість. Ліжко під спиною здавалося знайомим до кожної складки простирадла.

Ну отакий проблемний я метаморф, що вже зробити. Скільки разів уже доводилося прокидатися тут після невдалих трансформацій або небезпечних тренувань. Однак саме мене обрав дракон, а це щось та й означає. Я відчула цю силу, це тепло всередині, якого не можна пояснити словами. Це щось більше, ніж просто вибір — це доля.

Я б могла сказати, що здивувалася, побачивши Адама. Та це було зовсім не так. Його постать сиділа збоку, трохи нахилена вперед, ніби він боявся навіть моргнути, аби не проґавити момент, коли я відкрию очі. Делія ж мала рацію, і хлопець справді щось до мене відчуває. Як і я до нього.

Серце в грудях затріпотіло, коли наші погляди зустрілися. Зараз ці очі стурбовано дивилися на мене, ніби очікуючи, що я кудись зникну. І навіщо я стільки часу намагалася уникати його? Але так вже сталося, і минуле неможливо виправити.

Як тільки Адам зрозумів, що я отямилася, то одразу ж сів ближче до мене. Його рух був трохи невпевненим, ніби він боявся мене налякати. Було так незвично відчувати його тепло біля себе. Я відчула, як серце починає битись швидше. Я намагалася приховати свої справжні відчуття від нього, але не впевнена, що вийшло.

— Як ти себе почуваєш? — спитав він, нахилившись ближче. Його голос тремтів, хоч і ледь помітно. — Ми так боялися за тебе. Ти була без свідомості надто довго. Я вже думав звертатись до Ради.

— Все добре. Як давно я без тями? — мені й справді було цікаво це.

Я спробувала пригадати, що сталося, але думки були розмитими, як крізь туман. Хоча момент розмови з батьками в Долині Драконів ні на мить не йшов з голови. І навіть викликав посмішку.

— Досить довго, аби я зійшов з розуму від хвилювання, — Адам обережно взяв мене за руку. Його дотик був легким, майже боязким. — Каталіно, я знаю, що зараз не дуже слушний час, однак я маю сказати. Ти мене уникаєш. Я розумію, що ти знаєш про мої почуття до тебе, і вони тобі не приємні. А ти занадто хороша, аби сказати про це.

Я хотіла заперечити, та він не дав. Його слова різали серце. Як же він помилявся. Я хотіла бути з ним, проводити кожну вільну хвилину. Відчути його теплі обійми та прокидатись кожного ранку.

— Але я не стану тебе турбувати, - продовжував він.

Я збиралася йому відповісти, вже набрала повітря в легені, та в цей час увійшов Алекс та медсестра. Вони порушили крихкий момент, мов шквальний вітер. Адам поспішив піти. І я навіть не змогла сказати, що насправді я просто боюся, що він мене відштовхне. Та треба зробити це, доки не стало занадто пізно.

Тому я спокійно вислухала всі рекомендації, киваючи в потрібних місцях, хоча думки мої вже давно були не тут. А тоді швидко сказала братові, що маю справи, та поспішила на пошуки Адама.

В цей момент я вже була остаточно впевнена, що саме з цим хлопцем хочу провести весь свій час. Він був неймовірний, і завжди підтримував мене. Навіть розповів свій головний секрет. Адам був потрібен мені. А мені ж подруга досить часто про це казала, однак я не хотіла собі в цьому зізнаватися.

Я знайшла його на терасі останнього поверху Академії. Холодне повітря грало з його волоссям, а зорі вже запалювались на небі. Він важко опустився на поруччя та про щось задумався, адже не почув, як я підійшла. За мить хлопець таки обернувся до мене.

Однак я нічого не сказала, а просто притягнула його ближче до себе та поцілувала. Ніжно, проте намагаючись показати всю силу своїх почуттів. В його очах з'явився подив, але він не відсторонився. Мені було байдуже на все, що відбувалося навколо в цьому світі. Є лише ми двоє, і цей всесвіт буде за нас. Навіщо було стільки уникати цього та витрачати час. Але більше такого не буде.

За мить ми відсторонилися одне від одного, важко дихаючи. Я би хотіла, аби це продовжувалось і надалі. Та зараз не той випадок. В нас буде ще багато часу разом, я впевнена в цьому.

— Ти так і не дав мені сказати тоді, — посміхнулася я, торкаючись його щоки. — Я уникала тебе лише тому, що боялася своїх почуттів. Я не знала, чи відповіси ти мені взаємністю. Однак я більше не хочу тебе втрачати. Я закохана в тебе, Адаме.

— Ти це серйозно? — запитав він, дивлячись мені в очі з такою надією, що мені стало боляче за всі ті дні мовчання. — Чи вирішила якось не дуже добре наді мною пожартувати?

— А хіба зараз час для жартів? — відповіла я, піднімаючи брови. – Здається в нас через постійну небезпеку немає багато можливостей для цього. Треба жити тут і зараз і робити те, що хочеться.

— Ні, зовсім не час. Але це так... — хлопець важко видихнув. — Ти стільки часу була поряд, а я так й не розумів, що лише ти чуєш мелодію мого серця. Адже вона звучить для тебе.

Так, вчитися разом понад три роки, навіть не спілкуючись, і не розуміти. Ми ж і справді були створені одне для одного. Та тепер я більше не скою такої помилки. От він, саме той хлопець, що мені потрібен.

Я ще раз поцілувала його. Ну що ж, хоч ми й про це не говорили, та все ж ми ніби тепер разом. В той вечір ми вдвох повернулися до мене в кімнати, де просто розмовляли ні про що. Мені було так комфортно в його обіймах, що я більше не могла ні про що думати. Однак дещо таки залишилося між нами. Одна таємниця, яку я впевнена, що зможу йому довірити. Тому я вибралася з його рук та сіла навпроти.

— Адаме, я знаю, що ти розповів мені свій головний секрет, а от я дещо від тебе приховую. І мені здається, що тобі потрібно це знати, — серйозно сказала я.

— Невже в тебе десь ховається третя рука? В будь-якому випадку, я готовий прийняти навіть це, адже мої почуття справжні, — посміхнувся він, намагаючись розрядити атмосферу. — Я не думаю, що щось здатне мене злякати.

— Ось, — я витягнула кулон з під кофти. Він блиснув у світлі лампи, мов маленьке сонце. — Це той артефакт, за яким всі полюють.