Глава 10

Наступний тиждень я намагалася уникати тему моїх почуттів до Адама. Я цілком свідомо витісняла будь-які думки про нього, відкидала навіть мить, коли ловила себе на тому, що згадую його погляд, посмішку, голос. Так, я вже була впевнена в тому, що вони набагато сильніші, ніж мені здавалося з самого початку.

Це більше не здавалося простою симпатією чи юнацьким захопленням. Це було глибше, сильніше, справжнє. Але зараз був не час для того, аби вирішувати наші стосунки. Що б я не відчувала, світ навколо палав, і кожна хвилина могла стати останньою. Тим паче коли ми в будь-який момент очікували нападу. Ми навіть спали по черзі, бо розслаблення означало слабкість. І саме вона могла стати фатальною.

Що і сталося на восьмий день після нашого повернення з Печерного палацу. Ну що ж, це був наш новий рекорд тиші. Вісім днів без тривоги, без дзвону мечів і гарчання потвор. І чи то я справді вже настільки звикла до постійних нападів, що була готова відбити будь-який удар, чи просто занадто повірила у власну силу.

Останнім часом моя підготовка стала настільки кращою, що я входила в першу десятку найкращих воїнів. Це було досягнення, про яке я раніше могла лише мріяти. До першого місця мені ще дуже далеко, але все ж і це добре.

Я відчувала, як з кожним тренуванням тіло ставало гнучкішим, реакція швидшою, удари точнішими. Тому я з легкістю знищувала монстрів. Мене більше не охоплював паралізуючий страх. Я навчилась контролювати себе, своє дихання, свої дії. Та цього разу було все інакше.

Щось у повітрі змінилося ще до того, як почалося. Спочатку легкий трепіт шкірою, як від електричного розряду, а потім... В один момент я відчула, як на мене потрапило щось. Немов тінь ковзнула по шкірі, холодна, в’язка, незбагненно темна. І в той же момент світ почав втрачати свої барви.

Зелене листя зів'яло, небо потемніло, наче його вкрив попіл, і навіть земля під ногами здалася неприродньо сірою. І для чого тоді були ті всі тренування, якщо я не можу захиститися від простого прокляття. Безсила лють охопила мене, але було вже пізно щось зробити. Сподіваюся, що воно хоча б не смертельне. Ще й подіяло так швидко, адже я втратила свідомість.

А отямилася вже в Долині драконів. Я знала це місце з розповідей, ба навіть бачила його в снах, але ніколи не була тут наяву. Повітря було важке, насичене старовинною магією, а небо – сріблясте, мов оплавлений метал. Померла, чи що? Але Даніеля ніде поряд не було. А він мав би бути тут, як завжди. Його відсутність збурила в мені тривогу. І що це все тоді означає?

Але ті, кого я помітила поруч з собою в наступний момент, змусили мене втратити дар мови. Це були мама та тато. Мої рідні, саме такі, як на фотографії. Не старші, не інакші — ніби зупинились у часі. Їхні постаті випромінювали тепло, знайоме та водночас абсолютно нове. Я різко схопилася на ноги та підняла меч, який чомусь перенісся разом зі мною.

Не те щоб я не була рада їх побачити. Та цих двох тут точно не може бути. Моє серце билося в шаленому ритмі. Я могла просто померти чи це якесь видіння. Можливо, то пастка. Я навіть боялася уявити, що це все може бути по-справжньому. Моїх батьків вже давно немає.

— Доню, опусти меч. Невже ти справді думаєш, що він тобі знадобиться проти нас? — спокійно сказав тато. — Тобі він тут точно не знадобиться. Ми ніколи не зашкодимо рідній дитині.

— Цього не може бути. Ви давно померли. Я вас пам'ятаю лише завдяки фотографіям. — сказала я. — А це Долина Драконів. Я бачила у снах, але тут…

— Так, Даніель дав дозвіл, та й моя магія на якийсь час дозволила нам повернутися, аби побачити тебе, — лагідно посміхнулася мама. — Яка ж ти красуня в нас. Так схожа на мене, хоча очі татові. Уявляю скільком хлопцям ти серця розбила.

— Невже і я померла? — я все ще була скептична. — Чи ви привиди?

Мама обережно підійшла до мене ближче та доторкнулася до руки. Її дотик був теплий. Справжній. Але як таке взагалі можливо? Вони точно мертві, а Долина Драконів існує між двома світами. Чи означає це те, що саме тут ми й могли б зустрітися?

Я обережно опустила меч, а тоді мама притягла мене у свої обійми. В її обіймах було щось таке, що я ніколи не відчувала в житті — абсолютна безпека. Я бачила сльози в її очах. Ця жінка була для мене чужою, адже я двадцять років вважала своєю матір'ю зовсім іншу людину. Але щось рідне в ній було. Як і в батькові, що не стримався, адже я бачила на його обличчі сльозу. Чоловіки теж інколи можуть плакати.

— Нам так шкода, що ми не були поряд, коли ти росла. Не бачили твої перші кроки, перше перетворення. Я би навчила тебе деяким чарам, — мама погладила мене по щоці. — Але ти стала справжньою красунею. Ще й така сильна. А от якби ти була чаклункою...

— Діано, мій ген переміг. Наша донечка стала метаморфом, ще й яким, — посміхнувся батько. — А все через нього. Ця могутня річ визначила твоє майбутнє, — він вказав на мій кулон. — Цей артефакт, ти з народження була обрана його хранителем. І ми б мали тобі допомогти з усім розібратися та підготувати.

— Але ви не винні... — прошепотіла я. — Вас просто вбили, не даючи нам шансу стати справжньою родиною.

— Так, все саме так і було, — підтвердила Діана. — Але ми справді пишаємося тобою. І спостерігаємо. Та й допомагаємо інколи. Ти завжди можеш віднайти нас у своєму серці, — вона посміхнулася крізь сльози. — Давайте присядемо, бо часу в нас небагато. Твій брат, наш любий племінник, робить все, аби ти повернулася до них. І йому допомагає один хлопець, який має до тебе по-справжньому щирі почуття.

— І що це за хлопець? — перервав її Самаель. – Чому я зараз лише про це дізнаюсь? Каталіні зараз має бути не до стосунків. Та й рано.

Я мало знову не розплакалась. Це було так природньо, що тато хвилюється за свою доньку та те, що вона почала стосунки з хлопцем. Неймовірний момент, який я пам’ятатиму завжди.

— Каталіна вже доросла, і вона може мати стосунки, — спокійно пояснила йому мама. — Тому можеш не хвилюватися за нашу доню. Є те, що ми тобі маємо розповісти. І це стосується того, що зовсім скоро станеться, — вона нахилилася до мене ближче. — Прошу тебе, не довіряй тим, кого ти вважаєш близькими. Серед них є зрадник.